лікар і Гольґерссон доходили згоди в тому, як це зробити: викопати кілки, спиляти їх чи вибрати найприкріший спосіб – зняти з них тіло.
На пораду Валландера, вибрано найприкріше. Він і колеги мали побачити місце вбивства таким самим, яке було перед миттю, коли Гольґер Ерікссон ступив на кладку й полетів назустріч смерті. Валландер почувався зобов’язаним допомогти в цьому останньому неприємному дійстві. Близько півночі тіло забрали. Дощ не припинявся, хоч уже не такий рясний. Було чути тільки гул генератора і плямкання глини під чоботами.
І ось робота припинилася. Нічого не діялося. Хтось приніс каву. У яскравому промінні прожекторів примарно відсвічували виснажені обличчя. Валландер спробував зібрати думки докупи. Що ж насправді сталося? Що робити далі? Глуха ніч, люди втомлені, знервовані, мокрі й голодні. Мартінсон стоїть, притиснувши слухавку до вуха. Мабуть, говорить зі своєю вічно стурбованою жінкою. Але той, засунувши телефон у кишеню, повідомив обіцянку чергового метеоролога: ще вночі дощ припиниться. Так, найкраще було б перегодити з роботою до світанку. Ще не почалося переслідування вбивці, ще триває пошук точок опори. Патрульні поліцаї з собаками не знайшли слідів. Увечері Валландер і Нюберг зійшли на вишку, але не побачили чогось такого, що могло б скерувати слідство в якомусь певному напрямку. Отож Курт Валландер звернувся до Лізи Гольґерссон:
– Зараз ми ні до чого не дійдемо. Пропоную зібратися тут вранці. Найкраще, що ми можемо зробити, – це перепочити.
Ніхто не заперечив. Усі хотіли забратися звідси. Усі, крім Свена Нюберга. Валландер знав, що той залишиться й працюватиме до ранку, там його й застануть співробітники, коли повернуться. Люди рушили до машин, що стояли біля садиби, а Валландер, затримавшись, зачепив працьовитого експерта:
– Що ти про це думаєш?
– Нічого не думаю. Ніколи в житті я не бачив чогось такого.
Валландер мовчки згодився. Він теж не бачив.
Вони стояли й дивилися на дно канави, вже не затулене пластиковим покривалом.
– На що ми, власне, дивимося? – спитав Валландер.
– Це копія азіатської пастки на хижаків. Під час війни таке ставили на людей.
Валландер кивнув.
– Бамбук у Швеції не росте, – вів далі Нюберг. – Ми імпортуємо його, щоб виготовляти вудлища й декорувати приміщення.
– Та й хижаків немає тут, у Сконе, – задумливо мовив Валландер. – І війни немає. Що ж воно таке?
– Щось чуже. Воно тут не вписується. Ніяк його не витлумачиш. І це мене страшить.
Валландер уважно придивлявся до співрозмовника. Той дуже рідко бував таким говірким. І ще рідше признавався в занепокоєнні та страху.
– Ти ж тут не запрацьовуйся, – сказав наостанок Валландер.
Нюберг не відповів.
Валландер перебрався через загорожу, махнув рукою
