й пантеличило. Це міг бути наслідок припадку сліпої ненависті чи божевілля. Або ж навпаки – тверезого холодного розрахунку. Не добереш, котра з цих двох можливостей страшніша.
Валландер підійшов до канави, коли Нюберг і його експерти вже витягали з глини закривавлені кілки, обгортали їх поліетиленом і носили до автомобіля. Нюберг із вимащеним глиною обличчям рухався незграбно і сіпано.
Канава видавалася могильною ямою.
– Як справи? – озвався Валландер, силкуючись на підбадьорливий тон.
Нюберг буркнув щось нерозбірливе. Мабуть, найкраще перегодити з розпитуванням. Він запальний, примхливий і легкий на зваду. Істадські поліцаї подейкували, що Нюберг, не вагаючись ні на мить, вилаяв би самого начальника Державного поліційного управління, аби тільки знайшлася найдрібніша причина сварки.
Поліцаї перекинули через канаву тимчасовий місток. Перейшовши по ньому на той бік, Валландер підійшов до пагорба. Поривчастий вітер шарпав куртку. Вишка здіймалася над пагорбом десь на три метри. Гольґер Ерікссон змайстрував її з тих самих дощок, що й кладку. Зійшовши сходами на неї, Валландер опинився на майданчику завбільшки метр на метр. Вітер шмагав обличчя. З цієї невеликої висоти вся місцевість видавалася зовсім іншою. Внизу метушився Нюберг. Віддалік виднів будинок Ерікссона. Присівши навпочіпки, Валландер придивлявся до настилу. Раптом він пошкодував, що зійшов на вишку, не дочекавшись, поки Нюберг закінчить огляд. Отож швидко спустився на землю й спробував сховатися за вишкою від вітру. Давалася взнаки велика втома. Ще глибше проймало душу щось інше. Як же назвати це почуття? Пригніченість? Надто вже коротко тривали радощі. Подорож до Італії. Рішення придбати будинок, може, й пса. Очікування приїзду Байби…
Та ось у канаві настромляється на палі стара людина, і знову в тебе з-під ніг вислизає земля.
Чи довго ще вдаватиметься це витримувати?
Хоч це й нелегко, а таки треба прогнати похмурі думки. Треба якнайскоріше знайти негідника, що поставив цю страхітливу смертельну пастку на Гольґера Ерікссона.
Валландер обережно зсунувся з пагорба. Звіддаля стежкою чимчикував Мартінсон. Як завжди, поспішав. Валландер рушив йому назустріч. Досі почувався непевно. Як би то його взятися до цього слідства? Хапаєшся за першу-ліпшу нитку й відчуваєш, що вона не приведе до клубка.
Вираз на Мартінсоновому обличчі свідчив, що сталося щось серйозне.
– У чому річ? – спитав Валландер.
– Зателефонуй до Вані Андерссон.
Трохи подумавши, Валландер пригадав квіткову крамницю на вулиці Вестра Валльґатан. І здивувався.
– Нехай почекає, – відрубав він. – Хай їй чорт, отій Вані, невже в нас є час на неї?
– Напевно, доведеться знайти час, – сказав Мартінсон. Було видно, що йому прикро заперечувати Валландерові.
– Чому?
– Здається, власник квіткової крамниці, Єста Рунфельдт, так і не поїхав до Найробі.
Валландер
