організації в Лунді.
– Якій організації?
Тюрен знизав плечима.
– Здається, краєзнавчій. Не знаю.
Валландерові стало неприємно від згадки про «Друзів сокири». Напевно, спадкоємцем має стати Лундське історично-культурне товариство. Він записав це.
– Чи є в нього ще щось цінне?
– Що саме?
– Наприклад, інша садиба, якась нерухомість у місті або ж помешкання.
Тюрен подумав, перш ніж відповісти.
– Ні. Тільки ця садиба. Решта – у банку «Гандельсбанкен».
– Звідки ви знаєте?
– Через цей банк він оплачував рахунки за паливо.
Валландер кивнув і склав папери. Більш нема про що питати. Тепер уже годі сумніватися в тому, що з Гольґером Ерікссоном сталося лихо.
– Дам себе чути, – сказав він, встаючи.
– А тепер що робитимете?
– Провадитиму слідство відповідно до усталеної процедури.
Вони вийшли на подвір’я.
– Я б хотів допомогти в пошуках, – напросився Тюрен.
– Не варто. Ми воліємо працювати на власну руку.
Шофер не став сперечатися. Забравшись у кабіну, він показав високу майстерність водіння, розвернувшись на тісному місці. Бензовоз від’їхав. Ворони й далі каркали. Зупинившись на краю поля й глянувши на гай, що виднів у далині, Валландер вийняв телефон із кишені й подзвонив до Мартінсона.
– Як там у тебе? – поцікавився той.
– Починаємо пошуки, і то вже, якнайскоріш. Ганссон має адресу. Пришліть сюди кількох патрульних із собаками.
Валландер хотів закінчити розмову, та Мартінсон повів її далі.
– Ще одна річ. Я пошукав у комп’ютері хоч якихось даних про Гольґера Ерікссона. Така собі звичайна перевірка. І знайшов.
Притиснувши трубку до вуха, Валландер підійшов до дерева, щоб сховатися від дощу.
– Що саме?
– Десь рік тому Ерікссон подав заяву, що в його будинок вламалися. Це ж його садиба називається «Самотність»?
– Так. Кажи далі!
– Цю заяву зареєстровано дев’ятнадцятого жовтня 1993 року. Справу вів Сведберг. Отож я звернувся до нього, а він, звичайно ж, усе забув.
– Що ж там сталося?
– Заява була трохи дивна, – вагаючись, відповів Мартінсон.
– Чим дивна? – нетерпляче спитав Валландер.
– Нічого там не вкрали. Але Ерікссон був цілком певен, що хтось вламався в його житло.
– Що далі?
– Нічого. Справу закрили. Ми нікого й не послали туди, бо ж нічого не вкрадено. А заява досі є. І написав її Гольґер Ерікссон.
– Незвичайна річ. Треба буде уважніше придивитися до цієї справи. Подбай, щоб сюди якнайскоріше прислали пошукову групу.
– Чи не навела тебе на одну цікаву думку Ерікссонова заява? – розвеселився Мартінсон.
– Яку саме?
– Уже вдруге за останні кілька днів ми говоримо про
