що Гольґер Ерікссон зник, – сказав Валландер.
– Певно, що маю, – відрік Тюрен. – То ви так довго до цього додумувалися?
Валландер не відповів на це запитання. Натомість поставив своє:
– Може, маєте ще щось мені повідомити?
– Що саме?
– Це вже вам видніше. Чи не їздить він у гості до родичів? Чи він взагалі кудись виїжджає? Хто з ним приятелює? Всі ці дані могли б якось пояснити, чому Ерікссона нема на місці.
– Я вже сказав, що тут ніяк не поясниш. Тому-то й пішов до поліції.
Валландер задумався. Свен Тюрен не мав причини йти на обман. Було видно, що він справді занепокоївся.
– Де ви? – спитав Валландер.
– Повертаюся з Мальме. Набрав мазуту в портовому терміналі.
– Я їду до Ерікссонової садиби. Чи не могли б ми там зустрітися?
– Буду там за годину. Після того як скину трохи мазуту в богадільні. Не можна допустити, щоб старенькі мерзли. Правда ж?
На тому розмова закінчилася. Курт Валландер вийшов на вулицю. Почалася мжичка.
З Істада він виїхав у поганому настрої. Якби не розлад шлунка, не було б непорозуміння.
Певна річ, Свен Тюрен недарма непокоївся. Внутрішнє чуття підказало це ще у вівторок. Сьогодні вже четвер, а справа стоїть на місці.
На підході до Ерікссонової садиби дощ припустив. Курт видобув із багажника гумові чоботи й узув їх. У поштовій скриньці була газета й кілька листів. Подзвонивши у вхідні двері, він трохи перегодив і сам відімкнув замок запасним ключем. Треба було з’ясувати, чи хтось іще тут побував за ці два дні. Начебто ні, все залишилося на місці. Як і раніше, у передпокої на стіні висів порожній футляр бінокля, а на письмовому столі лежав той самий аркуш. Валландер вийшов на подвір’я. Якусь мить він стояв і задумливо розглядав порожню собачу будку. Десь у полі гучно каркали ворони. Мабуть, над мертвим зайцем. Принісши з машини ліхтарика, Валландер заходився ретельно обшукувати все житло. Всюди був добрий порядок. У довгій будівлі, що правила за гараж і майстерню, він довго стояв і милувався начищеним до блиску старим мотоциклом марки «Гарлі-Дейвідсон». Долинув звук вантажівки, що наближалася дорогою. Вийшовши назустріч Свенові Тюрену, Валландер похитав головою, коли той вибрався з кабіни й кинув запитальний погляд.
– Нема його тут, – озвався Валландер.
Запровадивши Тюрена на кухню, він вийняв із кишені куртки кілька складених аркушів паперу. Не мав ручки, тож узяв ту, що лежала на столі поряд вірша про дятла.
– Я нічого не можу додати до сказаного, – буркнув Тюрен. – Чи не краще було б, якби ви почали його шукати?
– Кожен завжди може сказати більше, ніж сам собі гадає, – відповів Валландер, не приховуючи роздратування від такого тону.
– То що ж тоді, я знаю більше понад те, що сам собі гадаю?
– Це він у вас замовляв мазут?
– Ні, дзвонив до контори. Там у нас є дівчина. Саме вона виписує мені транспортні накладні й завжди знає, де я є. Я з нею
