style="font-size:15px;"> Коли поминуло два роки, юнака охопила нестерпна туга за батьківщиною, за своєю ріднею, за нареченою, і він звернувся до Майстра з проханням відпустити його додому.
Майстер посміхнувся і мовчки кивнув головою.
– Ти вільна людина, – сказав він юнакові, – і можеш йти, куди тобі заманеться, і вчиняти так, як тобі подобається. Ти можеш повернутися, а можеш назавжди забути шлях сюди.
І юнак вирушив у дорогу і йшов він безупину, без сну й відпочинку, допоки одного разу на світанку не опинився на рідному березі ріки й не побачив знайомий вигнутий місток, а за ним – місто, у якому він народився і де зростав. Прокравшись, наче грабіжник, до батьківського саду, він почув крізь розчахнуте вікно опочивальні дихання свого батька, який ще не прокинувся від сну, затим, прокравшись до саду нареченої, виліз на грушу й побачив, як наречена розчісує волосся у своїй кімнаті. Порівнявши все те, що він бачив на власні очі, з тією картиною, що її намалювала йому туга за батьківщиною, він зрозумів, що народжений для поезії, і що в мріях поета є місце для такої краси й такого блаженства, які намарно шукати навсправжки. І, злізши з дерева, він побіг із цього саду, з рідного міста, поминувши ріку, і повернувся знову до високої долини серед гір. І знову, як і тоді, старий Майстер сидів на скромній циновці перед своєю хатиною та перебирав пальцями струни лютні, і замість привітання він продекламував два вірші про щастя, яке дарує людині мистецтво, глибина та милозвучність яких викликали у юнака сльози в очах.
І знову залишився Хань Фук у Майстра Божественного Слова, який тепер навчав його, бо той уже пізнав таємниці музики лютні, мистецтво гри на цитрі. Місяці спливали немов сніг від подиху західного вітру. Відтоді його ще двічі огортала туга за рідним краєм.
Перший раз він втік додому потайки під покривом ночі, але, ще не діставшись останнього вигину долини, нічний вітер торкнувся струн цитри, що висіла на дверях хатинки, і звуки, породжені цим дотиком, наздогнали його[29] і звали назад, і він не зміг встояти перед ними. Іншим разом йому примарилося уві сні, що він наче саджає у своєму саду молоденьке деревце, і дружина його стоїть поруч нього й милується разом із ним, як їхні дітки поливають дерево вином і молоком. Коли він прокинувся, місяць зазирнув до його кімнатки, і він встав розбитий зі свого ложа й побачив поряд із собою Майстра, який лежав дрімаючи, а його сива борода здригалася від дихання; і тут юнака охопила сліпа ненависть до цієї людини, яка, як йому здавалося, розбила його життя, обманом позбавивши його майбутнього. Він уже готовий був накинутися на старого й убити його, як той несподівано розплющив очі, а на його вустах засяяла легка, сповнена покірності й суму посмішка, яка за мить остудила гнів юнака.
– Пам’ятай, Хань Фук, – тихо промовив старий, – ти вільний вчиняти так, як тобі заманеться. Ти можеш поїхати на батьківщину й саджати дерева, ти можеш ненавидіти мене, можеш навіть вбити мене – від цього мало, що зміниться.
…звуки… наздогнали його… – епізод запозичено з оповідання Ле-цзи про життя Сюй-Таня, який, не закінчивши навчання, пішов від свого вчителя Цзи-цзи. Але коли той заграв, Сюй-Тань повернувся й лишився в нього назавжди.
