моя знемагала, і я вже шкодував, що не зостався на березі, в гостях у квітів чи у своєї вродливої Брігітти, і щоб утішитися в останніх відблисках західного сонця, я знову заспівав голосно пісню про Брігітту та її поцілунок.
Однак уже зовсім стемніло, і я замовк, а чоловік за стерном затягнув свою пісню, і співав він про кохання та про любовну пристрасть, про карі й голубі очі, про червоні вологі вуста – і це було таким чудовим і зворушливим, про що він так пристрасно співав над стемнілою рікою! Проте в його пісні кохання було темним і небезпечним, воно перетворилося на смертоносну таємницю, через що люди йшли життям навпомацки, страждаючи, терпіли, мордували й вбивали коханням одне одного.
Я слухав його з такою втомою і таким сумом, наче вже роками мандрую крізь страждання і печалі. Я відчував, як тихий і холодний потік суму й душевного остраху, що відходив від незнайомця, закрадається в моє серце.
– Отже, не життя є чимось найвищим і найпрекраснішим, – вигукнув я врешті-решт гірко, – а смерть! Тоді прошу тебе, о сумний королю, заспівай мені пісню про смерть!
Чоловік за стерном заспівав про смерть, і співав він так гарно, як я ще ніколи не чув. Але і смерть не була найпрекраснішим і найвищим, і в ній теж не було втіхи. Смерть була життям, а життя – смертю, і вони спліталися одне з одним у вічному шаленому любовному герці. І це було останньою істиною й сенсом світу: звідти виривався промінь сонця, який міг оживити й зробити втішною всю безрадісну картину. І звідти виходила тінь, що огортала мороком усе прекрасне й веселе, але в темряві пристрасть палала інтимніше і яскравіше, а кохання дужче розпалювалося у цій ночі.
Я дослухався і весь затих. Я не мав більше іншої волі як волі незнайомця. Його погляд застиг на мені, якийсь сумовито-добрий, його сірі очі були повні болю та краси світу. Він посміхнувся до мене, тоді я, зібравшись духом, відчайдушно проказав:
– О, повернімо назад! Мені тут лячно вночі, я хочу назад, туди, де я, можливо, знайду Брігітту або повернуся додому, до свого батька.
Незнайомець підвівся і показав у нічну пітьму – ліхтар виразно освітлював його худе вольове обличчя.
– Вороття немає, – промовив він серйозно й доброзичливо. – Потрібно завжди рухатися вперед, якщо хочеш пізнати світ. А від дівчини з карими очима ти вже все найкраще і найпрекрасніше отримав і чим далі ти будеш від неї, тим дивовижнішим і чарівнішим воно здаватиметься тобі. Але ти все ж завжди їдь туди, куди тебе кличе душа. Я віддаю тобі моє місце біля стерна![32]
Засмучений, я розумів, що він має рацію. З тугою подумав я про Брігітту, про батьківський дім і про все, що ще недавно було таким близьким і світлим, належало мені – і ось тепер я втратив його. Але тепер мені хотілося сісти на місце незнайомця біля стерна. Так було визначено.
Тому я мовчки встав і попрямував палубою до стерна, а чоловік рушив мовчки мені назустріч. Коли ми порівнялися, він суворо подивився мені в очі й передав ліхтар.
Однак коли я сів
Я віддаю тобі моє місце біля стерна! – Передавання стерна й зникнення мудрого кормчого – свідчення успішного завершення «шляху всередину» – до вищого Я. Герой сам стає кормчим, господарем своєї долі, сповненим рішучості йти по життю своїм шляхом.
