ас…
– Так. Таких не відправляють у тил надовго. Нерідко відпустку поєднують з обов’язками інструктора в одній зі шкіл для пілотів. Але то була не відпустка. Осипов уже майже рік не сідав за кермо літака, а якщо сідав, то не міг злетіти вище за тисячу метрів. Таке іноді трапляється…
Він подивився на співрозмовників і констатував:
– Навряд чи ви зрозумієте.
– Ви не намагаєтесь пояснити, – зупинившись уже біля огорожі, сказала Міра.
Він сказав зовсім не те, на що вона очікувала.
– Отже, колишній слідчий? І навіщо йому це розслідування? Хоча – байдуже. Перекажіть йому, що якщо знадобляться мої свідчення – я завжди на аеродромі.
– Хіба ви не повинні повернутися до Ескадри? – запитала Міра.
– Я? Аж ніяк.
– Чи в школу для пілотів?
– Гатчинським інструктором я перестав бути давно, досить давно.
У розмову раптом втрутився Менчиць:
– Я перекажу ваші слова Тарасу Адамовичу, впевнений, він буде вдячний вам за допомогу.
Горенко коротко попрощався з ними. Менчиць допоміг дівчині піднятися східцями екіпажу, що чекав на них біля самої брами кладовища. Сів поруч та запитав:
– Міро, ви справді не зрозуміли, чому штабскапітан не летить до Вінниці?
– Тобто?
– У нього протез замість правої ноги. Ви не помітили? – тихо запитав Менчиць.
Знову згадалася ворожка з історії Віри, червоне яблуко. Може, і їй варто тримати при собі яблука, щоб кидати їх під ноги усім таємничим співрозмовникам?
А вона не могла згадати нічого, окрім шкіряного ремінця годинника на його руці та репліки: «Гатчинським інструктором я перестав бути давно».
Отримати поранення під час бойового вильоту нескладно, зовсім нескладно.
VIII. Храм київської богині удачі
Кость заскочив у хвіртку задовго до дев’ятої ранку. Гучно хряснув нею та прорипів усипаною снігом стежкою до сходинок на веранду. Господар виріс біля дверей, здивувавши розносника газет. Хлопець думав лишити газети на лавці, натомість простягнув їх у руки отримувача, якого тривожні передранішні сни збудили ще вдосвіта, змусили сновигати кімнатами, гортати папери і згадувати почуте. Він змолов каву ще до приходу Костя, насипав її у джезву і вже хотів заливати водою, аж раптом відволікся. Коли ж його постійний кур’єр увійшов до саду, Тарас Адамович твердо вирішив – спочатку кава, потім клопоти.
Клопотів було чимало – навіть не зграя, військо. На чолі війська поважно крокував дійсний статський радник, помічник начальника розшукової частини – пан Фогль.
Кость простягнув йому газету, хитро примружився і дістав із сумки акуратний чотирикутник. Лист? Але ж хлопець не розносить йому пошту, самі газети.
Він неквапом узяв із рук хлопчини конверт, питально звів обидві брови.
– Просили передати панові Галушку.
– Гм, –
