Справа мертвого авіатора. Олександр Красовицький

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Справа мертвого авіатора - Олександр Красовицький страница 21

Справа мертвого авіатора - Олександр Красовицький Історичний детектив

Скачать книгу

вас тут, – хриплуватий голос був спокійним, – а оскільки це місце навряд чи призначене для таких почуттів, хотів би попросити вас… Не знаю навіть, як краще сказати.

      Тарас Адамович скосив погляд у його бік. Фогль зморщив носа і мовив:

      – У цьому місті, подейкують, зникають балерини. Було б краще, якби колишні слідчі теж уміли б зникати.

      – Я прийшов…

      – Я знаю, чого ви прийшли, – він зробив павзу і за мить мовив: – але я не можу вам дозволити чіплятися до людей, які пережили втрату, з безглуздими розпитуваннями.

      – Не хвилюйтеся, пане Фогль. Я вже йду.

      Його співрозмовник недобре зблиснув моноклем, кивнув. Тарас Адамович востаннє оглянув присутніх, побачив, як труни повільно почали опускати до ями. Струнка постать Міри, Менчиць – поряд із нею. За кілька кроків – ще одне знайоме обличчя, він уже бачив його раніше, на Куренівському аеродромі. Штабскапітан Горенко прийшов висловити співчуття рідним загиблого Олександра Курдашова? Сікорський – за два кроки від нього, певно, вони знайомі. Цікаво було б з ним поговорити, але нехай. Естер не вірила свідкам.

      І він рушив геть від юрми до брами Лук’янівського кладовища.

      VII. Гатчинський інструктор

      Якось у Варшаві Віра розповідала їй цю легенду. Теж про мертвого нареченого, однак у цій історії наречена лишилася живою. Вона настільки тужила за коханим, що, врешті, вночі він прийшов до її домівки – кажуть мертві неспокійні, якщо за ними довго плакати. Віра говорила пошепки, у мерехтливому світлі свічки. Міра тремтіла від страху, але слухала.

      Бідолашна наречена зраділа, що коханий – живий. Кинулася обіймати його, він пробув із нею до ранку, однак полишив саму на світанку, обіцяючи повернутися. Відтоді почав приходити до неї щовечора, а вранці зникати. Дівчина вже перестала плакати, лише марніла на очах.

      Віра вміла приправляти історії моторошними подробицями. Шепотіла їй, що шкіра сердешної стала зовсім полотняною, а під її запалими очима залягли тіні, рідні почали не впізнавати її, а друзі – й узагалі сторонилися. Якось біля криниці їй зустрілася баба-ворожка, глипнула на дівчину недобрим оком і витягла з-під поли яблуко. Червоне, як кров. Сказала:

      – До тебе ходить вночі не той, на кого ти чекаєш.

      – Що ви говорите? – ледь спромоглася видушити із себе нещасна.

      – Як прийде сьогодні – дай йому яблуко. Сама побачиш.

      Міра не дихає – слухає сестру. І де Віра почула цю історію? Не сама ж вигадала? Оповідачка мовила далі:

      – Уночі, коли наречений знову прийшов до її домівки, дівчина відчинила двері та обійняла його. Аж раптом вона згадала слова ворожки, дістала з кишені яблуко і простягнула його коханому. Однак у неї вже майже не було сил, тому не втримала вона яблуко у руці, впустила додолу.

      Серце Міри калатає не у грудях – у вухах, здається, Віра теж чує ці глухі удари, тому робить промовисту павзу

Скачать книгу