свідки – не єдине джерело інформації. І не найнадійніше.
– Що ж ви вважаєте більш надійним? – поцікавилася балерина.
– Та хоч би й висновок медичних експертів, які оглядали тіла жертв, – і він поглянув у бік Менчиця.
– Тарасе Адамовичу, – молодий слідчий, який простягнув теку господареві будинку, виглядав невпевнено. – Я хотів сказати вам відразу…
– Щось не так, пане Менчиць?
– До матеріалів справи не долучили висновок медичних експертів.
– Тіла не оглядали?
– Оглядали, – він завагався, – але…
Міра уважно подивилась на нього, Віра схилила гарненьку голівку на руку, якою сперлася на спинку стільця.
– …до справи не долучили. Слідчий, який веде справу, вирішив, що висновку, який підтвердив наявність отрути у келихах, цілком достатньо для обвинувачення.
Тарас Адамович відставив чашку.
– Цікаво… – протягнув він.
Гарний приклад для суперечки з нею. Що робити, коли інших доказів, окрім свідчень очевидців, немає? Що б запропонувала вона, учениця Ганса Гросса?
– То що ми робитимемо? – запитала Міра.
– Спробуємо знайти більше свідків, – усміхнувся Тарас Адамович.
– Але де?
– На похороні, звісно.
VI. Свідок доброї слави
Він пам’ятав похорон штабскапітана Нестерова. Газети публікували подробиці його смерті та оголошення про панахиду. Тоді було літо – та його частина, яку Тарас Адамович любив найбільше – фінальний акорд, який потім поволі зливається з осінньою мелодією. Колишній слідчий ховався від серпневої спеки у затінку на веранді, готував варення. Здається, грушеве, адже поміж його яблунь, ближче до паркану, сховалися дві тендітні грушки, що кілька років тому почали давати плоди. Мало хто міг розповісти, як саме загинув пілот, однак усі знали напевно – героїчно.
Похнюплену зграйку хлопчаків, які зібралися на подвір’ї, не тішили навіть ласощі господаря – надто великим було їхнє горе. Тарас Адамович обвів зацікавленим поглядом гостей, почастував шматками пирога, запропонував чай. Присутні іноді кидали короткі репліки й знову стискали вуста. Він співчутливо позирав на них, хоч і не міг до кінця збагнути, що саме вони відчувають. Тарас Адамович Галушко не мав кумирів, які раптово загинули. Власне, живих теж не мав.
Урешті пиріг та чай усе ж таки привели їх до тями – хлопчаки почали оповідати йому подробиці похорону, бо ж він сам зізнався, що був присутнім лише на панахиді. Не те щоб йому справді було цікаво, але він не наважувався переривати сумних промовців.
– Близько десятої години надворі вже була справжня юрма.
– Раніше! – зауважив Федір, який був не із сусідських дітлахів і хтозна, як прибився до їхнього гурту, – я йшов із Паньківської десь о восьмій, уже було не проштовхнутися.
– Купа
