style="font-size:15px;"> – У відрядженні. Його немає в місті.
– Тарас Адамович має сумніви щодо головного підозрюваного у справі. Слідчі готові передати справу до суду, але він не впевнений, що все так… – вона зробила павзу, також добираючи потрібне слово, – однозначно. Що як розслідування справді йде хибним шляхом?
А він сам, яким шляхом йде зараз? Того разу начальник розшукової частини доручив справу зниклої Віри Томашевич йому, Якову Менчицю. Репойто-Дуб’яго знав, що колишній слідчий Галушко розшукує дівчину, співпраця з ним була не лише шаленою удачею для Менчиця, а й своєрідною угодою між розшуковою частиною та приватною особою. А тепер? Невже Тарас Адамович вирішив вести незалежне розслідування? Але чи можна вважати його незалежним, якщо працівник антропометричного кабінету приєднається до слідчого у відставці? Та ще й – а це нескладно передбачити – проти волі того, хто на час відсутності Репойто-Дуб’яго посів пост начальника розшукової частини.
– Я допоможу, – врешті він вимовив те, що збирався сказати відразу.
– Чудово, – відповіла дівчина, – Тарас Адамович планує спекти на вечір яблучний пиріг, каже, що ви належите до найпалкіших поціновувачів цього творіння.
Молодий слідчий усміхнувся. Невже він і справді готовий тішитися тим, що сталося на аеродромі? Зараз, крокуючи вузькою вуличкою, що звертала в бік Олегівської, Яків Менчиць думав, звідки вже встиг повернутися додому господар будинку посеред яблуневого саду у супроводі своєї секретарки в сукні кольору стиглої вишні. Чи почали вони збирати свідчення, зустрічалися з очевидцями? Говорити з пілотами – не те саме, що говорити з похмурим боязким слідчим із запліснявілого кабінету на третьому поверсі будинку по Володимирській, 15. А він же колись мріяв про закінчення розслідування, про те, як її сестру врешті розшукають і він зможе запросити Міру на вечерю до «Праги». Невже можна й справді було бути таким дурником – чекати закінчення розслідування?
У Києві перший сніг. Хрускотить під ногами, бадьорить морозним повітрям. Ані найменшого подиху вітру, повітря застигле і в’язке, наче кисіль. Хочеться вдихати його маленькими ковтками, стояти посеред вулиці – прислухатися до поодиноких сніжинок, що їх трусить велика снігова хмара, яка зупинилася над містом. Під цією хмарою, що затуляє сонце, здається, атмосфера у Києві стала іншою – все завмерло в очікуванні чогось, що розітне застигле кисільне повітря, відкриє насичену блакить неба для літаків. Складні фігури пілотажу для київських пілотів – іграшки. Вони мертвопетлюють, як Нестеров. Вражають, як Уточкін. Запрошують гарненьких панянок на вечерю до панорамної «Праги», як Назимов. Добре, хоч останній – не пілот.
Менчиць відганяє набридливі думки, крокує далі. Під пахвою тека з документами, що можуть знадобитися старому, який узявся розслідувати резонансну справу. Це порушення правил, можливо, і злочин – виносити матеріали розслідування за межі розшукової частини, та ще й демонструвати їх будь-кому.
