Вплітала її у мереживо довгих розмов, коли хотіла у чомусь його переконати. Говорила похапцем або розтягувала слова, усміхалася, зустрічаючись із ним очима над келихом чи пропалюючи сердитим поглядом. Кидала необережно, ніби ненароком, однак він знав – якщо Естер Бенкендорф проказала цю фразу, отже, стоятиме на своєму до кінця.
– Професор Ганс Гросс… – повільно вимовляла вона ім’я, яке він чув від неї у кілька разів частіше, ніж міг, щоб залишатися нейтральним слухачем. Вона, мабуть, відчувала, як після цього імені повітря ставало ваговитим і задушливим, електризувалося роздратуванням. Подумки він закочував очі, намагаючись залишатися спокійним, хоча розумів: дарма – Естер читала думки.
– Професор Ганс Гросс, – повторювала вона, ніби насолоджуючись посмаком імені, яке вимовляла, – багато часу присвятив вивченню теорії свідка.
– Ти дарма дратуєшся, – говорив йому Георгій Рудий, – валізку слідчого придумав якраз австрієць, про якого торочить Естер. Якщо теорія свідка і справді існує, то започаткував її, певно, теж бісів професор Ганс Гросс.
Естер говорила, чому не варто довіряти свідкам. Усім, а не лише повіям чи волоцюгам, яких натхненно знаходив Рудий десь на мальовничих київських околицях, шокуючи міських чиновників. Ганс Гросс колись був судовим слідчим, потім – помічником прокурора, врешті – професором Грацького університету, з-під пера якого вийшов «Порадник для судових слідчих, поліцейських чиновників, жандармів». Естер могла цитувати «Порадник» цілими абзацами. Ганс Гросс був її духовним учителем, орієнтиром, який вказував шлях. Вона працювала у розшуковій частині Київської міської поліції вже два роки – з вересня 1899-го. З грудня того ж року Ганс Гросс почав викладати криміналістику студентам Чернівецького університету. Тоді ж кількість згадок про професора у репліках Естер перейшла всі дозволені межі. Вона марила поїздкою до Чернівців. Можливо, якби ця дивна жінка зі шпилькою-метеликом менше говорила про австрійського криміналіста, Тарасу Адамовичу було б легше прийняти його погляди. Хтозна. Ганс Гросс заглиблювався у дослідження сприйняття людиною зовнішнього світу. Можливо, він мав рацію. Найімовірніше, таки мав.
– Ми просимо свідків перелічити факти. Але як відрізнити факт від висновку? – запитувала вона і відразу відповідала: – Якщо людина говорить «я бачила склянку з водою на столі» – це факт чи умовивід? Якщо склянку на столі показав вашому свідку ілюзіоніст, – ви впевнені у його свідченнях? А сама людина впевнена, що то була справді склянка, а не ілюзія, створена світлом чи системою дзеркал? Якщо темної ночі свідок бачить обриси людини у сукні, він свідчитиме – «я бачив жінку». Але чи справді то була жінка? Він зробив висновок з огляду на кілька деталей і, можливо, надав неправдиву інформацію слідчому.
– Сумніватися у свідченнях – наш обов’язок, – відповів їй Тарас Адамович. Але ж вона це знає. І знає, що він так відповість.
– Але свідчення очевидців вагомі для розслідування, без них неможливо рухатися далі. – додав слідчий Галушко.
– Ти говориш
