додали йому дивного шарму впевненості. Навіть Міра, коли зустріла його на порозі будинку Тараса Адамовича, здивовано усміхнулася.
– Міро, – сказав колишній слідчий напередодні, ретельно добираючи слова. Вона звела очі над чашкою і питально подивилася на нього.
– Я хотів би попросити вас про послугу.
– Яку?
– Пам’ятаєте, я колись говорив вам, що приватних детективів у нас…
– Не надто схвалюють?
– Щось на кшталт. Вашу сестру я шукав із мовчазної згоди начальника розшукової частини, свого давнього друга Репойто-Дуб’яго.
Вона відставила чашку, склала руки на краєчку столу. Колишній слідчий мовив далі:
– Тепер ситуація інша. Слідчі хочуть закрити справу, в них є підозрюваний і вони мають доволі серйозні докази. Ми, так би мовити…
– Вставляємо їм палки в колеса?
– Вступимо у конфронтацію, якщо надалі проводитимемо розслідування і наші висновки не збігатимуться – а я в цьому майже впевнений – з їхніми.
– Що ж нам робити?
– Те, що мусимо. Але спробуємо уникати гострих кутів.
Він пояснив їй суть свого плану. Вона уважно його вислухала та змовницьки кивнула.
На Лук’янівському кладовищі незатишно. Сніг тримається на доріжках і могилах, скутий крижаним подихом зими, що доволі різко посунула осінь на другий план. Тарас Адамович розглядає присутніх, супиться. Врешті, він любить плавні, майже непомітні переходи, коли літо обережно пірнає в осінь, поволі розфарбовуючись у її барви, а зима ввічливо запрошує весну, день у день розчищає доріжки від снігу, дозволяє проглянути з-під заметів першим квітам. Взаємини осені та зими складніші. Вона завжди не готова до приходу зими, яка вривається в місто ранніми сутінками, холодним подихом вітру, зриваючи з дерев останні жовто-багряні гірлянди та змушує городян кутатися у шалики і хутро. А проте київська осінь романтична. Прикрашає вулиці, наповнює місто пахощами. Осінь зазвичай полишає місто зі сльозами – заливає Хрещатик, а потім змішує мокрий сніг із багнюкою. Цей сніг, певно, теж пролежить ще день-два та розтане під останньою осінньою істерикою і, врешті, затримається надовго, коли зима повністю вступить у свої права.
Біля могил вони стоять півколом. Міра – поруч з Яковом Менчицем. Його привів сюди службовий обов’язок, її, за їхньою легендою – бажання віддати належне пам’яті першого Київського авіаконструктора, адже їхній батько теж був пілотом.
– Він був звичайним солдатом, – заперечила Міра у будинку Тараса Адамовича.
– А от цього вищим чинам Київської міської поліції знати необов’язково. А пан Менчиць люб’язно погодиться вас супроводжувати, адже…
– Він брав участь у розслідуванні справи моєї сестри?
– Щось на кшталт. Тому зараз відчуває… певну відповідальність за вашу долю.
– Ми гратимемо закоханих? – прямо запитала дівчина.
– Не
