до Києва до опівночі, – мовив далі він, – але я побачив, що лопнула трубка, яка подавала бензин у мотор; мотор зупинився, бензин, що вже пролився на крило, спалахнув.
– І що далі? – збентежено запитала Міра, перш ніж Тарас Адамович встиг утрутитися.
– Подалися з вогнегасниками на крило, – відповів пілот.
– Але як?
– Є вихід із кабіни на крило – якраз для таких випадків. А ще, звичайно, для того, щоб вразити публіку – в Києві ми літали над аеродромом, стоячи на крилі.
– Як щодо екскурсії на крило? – запитав Тарас Адамович. – Гадаю, це безпечно, поки літак на землі.
– Хтозна, – усміхнувся авіатор, – з літаками неможливо передбачити, що безпечно, а що ні.
Але пілот провів гостей до вузького виходу з кабіни, що вів на нижні крила апарата.
– Саме ці виходи і дають пілотам доступ до моторів. Літак конструювали таким чином, щоб пілоти могли лагодити його під час польоту. З одномоторними монопланами чи біпланами такий фокус не вдасться. Певно, тому заздрісники з легкої авіації верзуть нісенітниці про «Гранд» і «Муромців» Сікорського.
– Заздрісники? – встиг уточнити Тарас Адамович, перш ніж звідкись знизу пролунав зляканий дівочий зойк.
Поручик і слідчий озирнулися у бік кабіни, де мала стояти Міра, й остовпіли – дівчини на крилі не було.
– Зі мною все гаразд, – почувся не надто впевнений голос Міри звідкись з-під черева літака. Тарас Адамович зітхнув із полегкістю, відганяючи думку про те, чи часто падав зі свого коня Белерофонт, коли вчився на ньому літати.
IV. Агата
Лишень п’ять сантиметрів підбору, м’які чобітки з козячої шкіри. Міра з Вірою шили їх на замовлення у похмурого неговіркого шевця, який приховував майстерню на Паньківській за скошеною, майже непомітною вивіскою. Віра не хотіла жодних прикрас, ніякого оздоблення.
– Лише квітковий орнамент на підборі, – запевняла вона.
– І все? – запитав швець, насупивши чорні густі брови.
– І все. Має бути вишукано і лаконічно.
У відповідь майстер бурмотів щось на кшталт:
– Ліпше прикрасити носак чобітка – його хоч зрідка видно з-під сукні.
– Можливо, але я хочу орнамент на підборі! – пропалений безапеляційним поглядом Віри, швець капітулював.
Пошиті на замовлення, ці чобітки були найзручнішим взуттям, яке коли-небудь носила Міра. Лишень найзручніше Мірине взуття, певно, таки не було пристосоване для прогулянок крилом літака. Але диво – вона не впала на землю! Міра дивилася на носаки своїх чобіток і думала, може, й справді їх треба було прикрасити, намагаючись відволіктися від запитання, що лунало в голові: «Хто мене впіймав?».
Краєм ока поглянула вниз, зауважила ремінець від годинника на зап’ясті чиєїсь руки. Ще один пілот? Не наважилася звести погляд на
