давно.
Пер Ґінт: Як би так мені хто другий
Говорив, то знав би що!
Оза:(плаче) Боже! Пощо я живу?
Пощо я на світ родилась!
Тут – проси, грози, однако,
Що мечи в стіну горох.
Пер Ґінт: Ноне, ненечко моя,
Все те правда! Все до слова
Будь-же – знов лиш…
Оза: Геть – кажу!
Можу бути я весела,
Як мій син – така свиня?
Маю я чого радіти,
Як у мене – чорт, не син?!
(Знову плаче)
Що зосталось нам, моспане
По батьківщиві?[6] Лайно!
Зовсім зрідшало вино,
Як умер старий Разм Ґінт.
Не тримав гроша в калитах,
А метав його на гній,
Купував ґрунта як стій,
Їздив в золоті, в каритах,
Все пішло. А де ж остатки?
По м’ясницях шумних, гучних,
Та по гостеньках бундючних,
Що по стінах скло товкли?
Пер Ґінт: Гм, а де торішній сніг?
Оза: А мовчати ти б не міг?
Глянь, по дворі лиш до ката –
В вікнах замість шиб є шмата,
Зледащів ти, вітрогоне,
В полі пустка та облоги,
Розлізаються маєтки,
Ліцитують[7] нас день в день!
Пер Ґінт: Про що краще говорім:
Як повернеш щастю спину,
То чи знак, що вже по нім?
Оза: Ні! Бо там, де втікло щастя,
Там бур’ян тобі не вдасться.
Ну і хто ж ти? Ти – гульвіс.
Хто що кинув, ти підніс,
Мудрий, перемудрий чіп!
Тямиш, як той з міста піп,
Що спитав тебе, як звешся,
Відповідь твою признав
Гідною самого принца,
Батько ж радий штуку втяв –
Нові сани і коня
Дав попові того ж дня.
Ой, тоді то в нас гуло,
Піп і війт, усе село
Пили, їли, скільки воля,
Розтягали, що було!
Та як в дім прийшла недоля,
Всіх гостей мов замело.
Розбрелось добро із хати,
А остали діри й шмати…
(Обтирає очі запаскою)
Ну і виріс вже великий, –
Чи не час би вже подумать,
Як би матері старій
Облегчить гіркую долю,
Чи не час про те подбати,
Щоб усе не розбрелось?
(Плаче наново)
Замість того, ти даремне,
Тратиш день за днем і гріш,
Або знов лежиш на печі
І гниєш у попелі.
Війдеш в корчму, то дівчата
Розбігаються в розтіч,
Мається на увазі, що від спадщини нічого не зосталося
Продавати з аукціону
