якою він так пишався. Джинджер досі ставився до неї підозріливо і ніколи не забував саркастично привітатися з нею, звучи її «рудою вітрогонкою». Пан Гаррісон даремно намагався викорінити цю звичку й кожного разу, коли з’являлася Енн, захоплено зривався з місця й вигукував: «Хай йому грець! Знову ця мила маленька дівчинка» або щось не менш улесливе. Але Джинджер бачив ці хитрощі й ставився до них презирливо. Енн ніколи б не дізналася, скільки компліментів говорив на її адресу пан Гаррісон у неї за спиною. Він, звичайно, ніколи б не сказав цього їй у вічі.
– Ну, я гадаю, ти щойно з лісу? Багато різок на завтра приготувала? – таким було його привітання, коли Енн піднялася сходами на веранду.
– Насправді ні, – обурено відказала Енн. Вона була чудовою мішенню для кпинів, адже завжди сприймала все аж надто серйозно. – У моїй школі ніколи не буде різок, пане Гаррісон. Звісно, в мене буде указка, але я буду використовувати її ВИКЛЮЧНО для того, щоб на щось вказувати.
– Отож ти хочеш замість того лупцювати їх паском? Ну, я не знаю, але, мабуть, ти маєш рацію. Удар різкою сильніший, але від паска біль триває довше, це факт.
– Я не буду використовувати нічого подібного. Я не збираюся шмагати своїх учнів.
– Хай йому грець! – зі щирим здивуванням вигукнув пан Гаррісон. – Як же тоді ти плануєш наводити лад у класі?
– Я робитиму це своєю любов’ю, пане Гаррісон.
– Це не подіє, – мовив пан Гаррісон, – зовсім не подіє, Енн. Недарма кажуть: якщо пошкодуєш різки, то зіпсуєш дитину. Коли я ходив до школи, вчитель шмагав мене регулярно, кожного дня, бо казав, що коли я й не втрапляв у якусь халепу, то лише через те, що не встигав придумати, що б такого утнути.
– Відтоді, як ви сиділи за шкільною партою, пане Гаррісон, методи виховання змінилися.
– Але людська вдача – ні. Запам’ятай собі мої слова, тобі не вдасться керувати тими дітлахами, якщо не триматимеш напоготові різку. Це просто неможливо.
– Ну, я все ж спершу спробую свій спосіб, – відказала Енн, котра мала сильну волю й схильна була невідступно стояти на своєму.
– А ти, здається, досить уперта, – по-своєму описав цю рису дівчини пан Гаррісон. – Гаразд, гаразд, побачимо. Одного дня, коли ти розізлишся… а людям з таким волоссям, як у тебе, часто терпець уривається… ти забудеш усі свої добрі наміри й таки даси прочуханки комусь із тих дітисьок. У будь-якому разі, ти ще надто молода для того, щоб учителювати… надто молода й дитинна.
Після усього, Енн тієї ночі пішла спати в досить похмурому настрої. Вона погано спала й за сніданком уранці виглядала такою блідою й зажуреною, що Марілла стривожилась і наполягла на тому, щоб дівчина випила горнятко пекучого імбирного чаю. Енн терпляче сьорбала його, хоча й не могла зрозуміти, як імбирний чай може їй допомогти. Якби ж то була якась чарівна заварка, здатна додати їй віку та досвіду, Енн випила б цілу кварту такого чаю, навіть не кліпнувши.
– Марілло, а що, як
