як і решта, але з іншого боку, серед них таки МОЖЕ бути якийсь геній. Ця думка викликала в Енн захват.
У куті за партою сам-один сидів Ентоні Пай. У нього було похмуре й непривітне лице, і він вороже поглядав на Енн своїми чорними очима. Енн одразу ж постановила собі завоювати прихильність цього хлопця і роззброїти цим родину Паїв.
В іншому куті класу був ще один дивний хлопчина, він сидів поруч з Арті Слоаном. Веселий на вигляд малий хлопчисько з кирпатим носом, веснянкуватим обличчям і великими, світлими, блакитними очима, облямованими майже білими віями. Мабуть, це син Доннеллів. А в іншому ряду, поруч із Мері Белл, сиділа схожа на нього дівчина, можливо, його сестра. Енн подумала, яка ж це матір відправила б дитину до школи в такому одязі, в який була вбрана ця дівчинка. На ній було вицвіле шовкове рожеве плаття з купою мережива, брудні білі пантофельки й шовкові панчохи. Її рудувате волосся було закручене в безліч якихось дивних і неприродних завитків, поверх яких красувався більший за її голову яскраво-рожевий бант. Хоча, дивлячись на неї, можна було подумати, що вона натомість дуже задоволена своїм виглядом.
Дрібною блідою дівчинкою з гладкими й шовковистими пасмами каштанового волосся, що спадало їй на плечі, мала бути, як припустила собі Енн, Анетта Белл, чиї батьки раніше жили в окрузі, яким опікувалася ньюбридзька школа, але тепер, після переїзду на п’ятдесят ярдів на північ, належали до Ейвонлі. Троє блідих як смерть дівчат, котрі усі разом збилися на одному сидінні, вже напевне були Коттонами. Так само не виникало сумнівів, що та маленька красуня з довгими каштановими кучерями й карими очима, яка кидала кокетливі погляди на Джека Гіллса, визираючи з-понад свого молитовника, – це Пріллі Роджерсон. Її тато нещодавно одружився вдруге й привіз Пріллі додому, забравши її від бабусі, котра мешкає в Ґрафтоні. А от ким була та висока незграбна дівчина в задньому ряду, яка, здавалося, мала надто багато рук і ніг, Енн ніяк не могла зрозуміти, і вже пізніше довідалася, що її звуть Барбара Шоу й що вона приїхала до Ейвонлі жити зі своєю тіткою. Вона також дізналася, що випадки, коли Барбарі вдавалося пройти поміж парт, не перечепившись за власні або чиїсь ноги, були настільки рідкісні, що ейвонлійські школярі записували такі відомості на стіні біля ґанку, щоб увіковічити їх.
Та коли Енн зустрілась очима з хлопцем за першою партою саме навпроти неї, її раптом охопив дивний трепет – так, наче вона щойно знайшла свого генія. Вона розуміла, що це мав бути не хто інший, як Пол Ірвінг, і що пані Лінд врешті мала рацію, коли передбачала, що він буде несхожим на ейвонлійських дітей. Ба більше, Енн усвідомлювала, що він відрізнявся від усіх дітей, де б вони не мешкали, і що в ньому крилася душа, тонко споріднена з її власною, котра зараз дивилася на неї крізь надзвичайно темні голубі очі, що так пильно за нею спостерігали.
Вона знала, що Полові має бути десять років, але він виглядав не більше, ніж на вісім. У нього було наймиліше личко з тих, які вона коли-небудь зустрічала в дітей – з надзвичайно
