серце, витаючи в ньому, як танцюючий фонтан. Вона легко й безтурботно пройшла Березову Стежку, насолоджуючись, наче якимось благословенням, солодкавими пахощами своїх орхідей.
– Ну, як усе пройшло? – поцікавилася Марілла.
– Запитай мене через місяць, і тоді, можливо, я й зможу відповісти. А зараз ні… Я й сама не знаю, ніяк не можу зрозуміти. Почуваюся так, ніби всі мої думки хтось перемішав так, що вони стали густими й каламутними. Єдине досягнення на сьогодні, в якому я упевнена, – це те, що я навчила КліффіРайта розрізняти літеру «А». Раніше він не знав, як вона виглядає. Хіба ж це не хороший початок, коли допомагаєш якійсь душі ступити на стежку, котра може привести її до Шекспіра чи «Втраченого раю»?
Пізніше прийшла пані Лінд, щоб ще більше заохотити Енн. Ця добра леді зупиняла школярів біля воріт свого дому й розпитувала, чи їм сподобалася нова вчителька.
– І всі вони сказали, що ти була чудова, Енн, – усі, окрім хіба що Ентоні Пая. Мушу визнати, йому ти не сподобалася. Він сказав, що в тобі «немає нічого доброго, як і в решті дівчат-вчительок». Він просто зліплений з того ж тіста, що й усі Паї. Але не зважай на це.
– Я й не зважатиму, – спокійно відповіла Енн, – а ще я збираюся зробити так, щоб Ентоні Пай мене полюбив. Терпіння і доброта точно допоможуть мені завоювати його прихильність.
– Ну, з Паями ніколи не можна бути певною, – обережно мовила пані Рейчел. – Вони – як сни, які часто означають протилежне. А щодо тієї пані ДонНЕЛЛ, можу запевнити, я її так звати не бути. Прізвище їхнє – ДОНнелли, і так було завжди. Та жінка просто божевільна, ось що я скажу. У неї є мопс, котрого вона зве Квінні, і він їсть за одним столом з усією сім’єю, поїдає наїдки з порцелянових тарілок! На її місці я боялася б осуду. Томас каже, що чоловік її – тямущий і працьовитий, хоча й не виявив достатньо кмітливості, коли обирав собі дружину, ось що.
VI. Усі можливі типи чоловіків… та жінок
Був серпневий день на пагорбах Острова Принца Едварда; над піщаними дюнами з боку моря віяв свіжий вітерець; а поміж пагорбів простягалася довга червонувата дорога, що петляла серед полів та лісів, то огинаючи густий смерековий перелісок, то проходячи через насадження молодих кленів, поміж яких внизу виднілися великі перисті листки папоротей, то спускаючись у виярок, де вона спалахувала поміж деревами червонявим струмком, а тоді знову ховалася в лісі, то гріючись у променях сонця поміж золотушниками й димчасто-блакитними айстрами; повітря повнилося співом безлічі цвіркунів, цих маленьких щасливих мешканців літніх пагорбів; вгодований гнідий поні тюпав собі вздовж дороги; а позаду їхало двоє дівчат, сповнених простої, безцінної радості молодості й життя.
– Ох, Діано, сьогодні такий блаженний день, правда? – зітхнула від чистого щастя Енн. – У повітрі витають якісь чари. Ти тільки глянь натой багрянець в чаші долини зі збіжжям, Діано! І ось, вдихни запах живиці! Він долинає
