інший.
– Ви бачили коли-небудь таке могутнє на вигляд місце? – спитала Філіпа. – Мене не сильно вабить острів Вільяма, але навіть якби я хотіла його завоювати, то б не змогла. Подивіться на вартового на вершечку форту, відразу біля прапора. Хіба він не виглядає так, ніби щойно зійшов зі сторінок роману?
– До речі, про романи, – сказала Прісцилла, – ми шукали верес – але, звісно ж, не знайшли. Вже, його пора вже минула.
– Верес! – вигукнула Енн. – Верес же не росте в Америці, хіба ні?
– Є всього два місця на континенті, де він росте, – сказала Філ, – одне – просто тут, у парку, а інше десь в Новій Шотландії, забула, де саме. Відомий шотландський полк, «Чорна сторожа», стояв тут табором рік, і коли чоловіки навесні витрушували солому зі своїх ліжок, зерно впало й проросло.
– Ой, як гарно! – сказала зачарована Енн.
– Давайте підемо додому по Споффорд-Авеню, – запропонував Гілберт. – Подивимося, де живе аристократія. Споффорд-Авеню найкраща вулиця з житловими будинками в Кінґспорті. Там будуються хіба мільйонери.
– О, давайте, – сказала Філ. – Там є один будинок, Енн, я хочу тобі його показати, він такий гарний, можна вмерти. ЙОГО збудував не мільйонер. Він зразу перший за виходом з парку, і, напевно, виріс там, ще коли Споффорд-авеню була сільською дорогою. Саме так, його не збудували, він виріс! Мені нема діла до будинків на Споффорд-авеню. Вони надто нові й у них забагато скла. Але цей будиночок – це просто мрія – а те, як він називається – але зачекайте, і самі побачите!
Вони побачили його, коли спускалися сосновим пагорбом з парку. Просто на розі, де Споффорд-Авеню переходила в просту дорогу, стояв маленький білий фермерський будинок з кількома соснами по кожен бік від нього, які захищали його дах своїми гілками-руками. Його обросла червона й золота лоза, а крізь неї визирали вікна з зеленими віконницями. Перед ним розкинувся невеличкий сад, обведений низькою камінною огорожею. Хоч уже був жовтень, сад ще прикрашали старомодні, несусвітні квіти та кущі – глід, полин, лимонна вербена, петунії, чорнобривці й хризантеми. Вузенька стежка з цегли, викладена «ялинкою», вела від воріт до веранди. Будинок разом зі садом мав такий вигляд, ніби його перенесли сюди з далекого села; і все ж було в ньому щось таке, що його найближчий сусід, великий, оточений газоном, дім тютюнового магната, поряд з ним здавався надміру грубим і показним. Як сказала Філ, є різниця між тим, щоб бути народженим і бути зробленим.
– Це наймиліший будинок, який я коли-небудь бачила, – щасливо сказала Енн. – У мене від нього аж в серці закололо. Він ще більш незвичайний і гарний, ніж кам’яний будинок пані Лаванди.
– Але подивися на ім’я, – сказала Філ. – Дивися – білими літерами, довкола арки над воротами. «Садиба Петті». Хіба не вражаюче? Особливо на вулиці Пайнзерстів, Елмволдів і Седаркрофтів? «Садиба Петті», будьте ласкаві. Я просто в захваті.
– Ти знаєш, хто ця Петті? – спитала Прісцилла.
– Петті
