не хочу молитися. Я вже рік не можу молитися. Я… я не молився ні вчора, ні позавчора.
– Чому ж, Деві? – лагідно спитала Енн.
– Ти… те не розізлишся, коли я тобі скажу? – благальним тоном спитав Деві.
Енн посадила фігурку в сірій фланелі собі на коліно й прихилила його голову собі на плече.
– Хіба я коли-небудь «злилася», коли ти мені щось розповідав, Деві?
– Ні, ніколи. Але ти засмучуєшся, а це ще гірше. Тобі буде дуже сумно, коли, я скажу, Енн – і, напевно, соромно за мене.
– Ти зробив щось погане, Деві, і тому не можеш молитися?
– Ні, не зробив – поки. Але хочу.
– Що, Деві?
– Я … я хочу сказати погане слово, Енн, – пробелькотів Деві з неабияким зусиллям. – Я чув, як хлопець, який працює в пана Гарісона, сказав його минулого тижня, і відтоді весь час хочу його сказати – навіть коли відмовляю молитви.
– Тоді скажи його, Деві.
Деві здивоване підняв розчервоніле обличчя.
– Але ж Енн, це ДУЖЕ погане слово.
– СКАЖИ ЙОГО!
Деві глянув на неї з недовірою, а тоді тихенько сказав жахливе слово. Наступної миті він притулився обличчям до неї, ніби намагався сховатися.
– Ой, Енн, я більше ніколи-ніколи його не казатиму. Я більше не ЗАХОЧУ його казати. Я знав, що воно погане, але не думав, що аж … аж … я не думав, що воно ТАКЕ.
– Ні, не думаю, що ти ще захочеш його казати, Деві, – навіть подумки. І на твоєму місці я б не проводила багато часу з хлопцем, який працює в містера Гарісона.
– Але він вміє вигукувати бойовий клич, – трохи засмучено сказав Деві.
– Але ж ти не хочеш засмічувати голову поганими словами, правда, Деві – словами, які її отруюють і виштовхують з неї все добре та людське?
– Ні, – сказав Деві, занурившись в себе, з великими, як у сови, очима.
– Тоді не спілкуйся з людьми, які їх вживають. А тепер ти можеш молитися, Деві?
– О, так, – сказав Деві, охоче ставши навколішки, – тепер я готовий молитися. Тепер мені не страшно казати «якщо я помру уві сні», – як тоді. Коли я хотів сказати те слово.
Енн з Діаною, мабуть, і справді всю ніч виливали душу одна одній, але жодних записів того, що вони тоді сказали, не залишилося. Вранці вони були свіжими, погляд мали ясний, як це після безсонної ночі вдається тільки молодим людям. Снігу ще не було, але коли Діана дорогою додому перетинала старий довгий міст, білі сніжинки починали літати над полями й дрімучим сіро-бурим лісом. Невдовзі далекі схили й пагорби вкрилися тонкою примарною ковдрою, ніби блідолиця осінь опустила на коси серпанкову фату й чекала на свого зимового нареченого. Тож, зрештою, на Різдво вони матимуть сніг, та й день взагалі був гарний. Вранці прийшли листи й подарунки від пані Лаванди і Пола; Енн відкрила їх на життєрадісній кухні Зелених Дахів, яка повнилася тим, що Деві називав «гарні запахи».
– Пані Лаванда та пан Ірвінг вже освоїлися
