відкрила їм очі на цю любов. Я щаслива, що усвідомила свою любов ще за життя. А ще я усвідомила, що й серед Принглів є кілька добрих людей – тих, що спочили в Бозі.
Минулого вечора, коли я серед ночі спустилася напитися води, то застала в коморі тітоньку Кейт за процедурами з маслянкою. Вона попросила не прохопитися перед тітонькою Чатті… та назве все витребеньками. Я пообіцяла мовчати.
Елізабет і далі приходить по молоко, хоча ‘‘Прислуга’’ давно вже забула про свій бронхіт. Дивно, що вони дозволяють їй приходити, адже пані Кемпбел принглівського роду. Минулого суботнього вечора Елізабет… здається, вона тоді була Бет… побігла, співаючи, від мене, а я виразно чула, як при вході ‘‘Прислуга’’ їй каже: ‘‘Ось-ось настане неділя, нема чого тобі виспівувати’’. Я певна: якби на те її воля, то малій заборонили б співати і в будь-який інший день.
Того вечора Елізабет мала нову сукенку винного кольору… вбирають вони її гарно… вона задумано мовила: ‘‘Я вирішила, що як одягну цю сукенку, то буду виглядати трішки красивою, і пошкодувала, що мене не бачить тато’’. Звичайно, коли настане Завтра, він точно мене побачить… але мені часом здається, що Завтра приходить ой як повільно. Шкода, що ми не можемо трішечки пришвидшити час, панно Ширлі.
А тепер, найдорожчий, я мушу розібратися з кількома задачками з геометрії. Задачі заступили те, що Ребекка називає моїми ‘‘літературними пробами’’. Страхіття, яке тепер терзає мене днями, – непосильна задача, що зненацька виринає на уроці. А що б тоді заявили Прингли… що б вони тоді заявили!
Тим часом, оскільки ти любиш мене та котяче царство, молися за нашого бідолашного, убитого горем зневаженого кота. Нещодавно Ребецці Дью в коморі попід ногою пробігла миша, і відтоді вона пашить обуренням: ‘‘Той Котисько тільки їсть, спить, нічого не робить і дозволяє мишам шастати по всіх усюдах! Це вже остання крапля’’. Тож вона турить його туди-сюди, зганяє з улюбленої подушки, а ще… Я знаю напевне, бо застала її на гарячому… вона не надто церемониться, коли лагідно допомагає ногою вийти на двір».
VII
Якогось вечора в п’ятницю під кінець м’якого сонячного грудневого дня Енн вибралася до Лоувейла на вечерю. У Лоувейлі жив Вілфред Брюс, він мешкав там зі своїм дядьком і перед тим сором’язливо запросив Енн до себе після уроків узяти участь у парафіяльній вечері й провести вечір з його родиною. Енн погодилася, сподіваючись, що зможе переконати дядька Вілфреда дозволити племіннику й далі відвідувати Саммерсайдську школу. Вілфред переживав, що йому не вийде повернутися до школи після Нового року. Він був розумний, працьовитий хлопець, й Енн відчувала до нього особливу прихильність.
Не можна стверджувати, що вона була в особливому захваті від свого візиту, її тішила хіба що радість, яку Вілфред мав з її гостин. Його дядько з тіткою були чудернацькою парочкою, що не надто церемонилися з іншими. Суботній ранок виявився вітряним і похмурим, снігом сипало як з мішка, і спершу Енн міркувала, як їй провести день. Після пізньої учорашньої
