й намагалися бути щасливими й отримувати задоволення», – писала вона. Перед тим як розійтися, вони заспівали гімн «По’алей Ціон» на їдиші. Її брат Елазар писав із Нью-Йорка: «Ви твердо налаштовані й готові віддати свою душу за наш народ і нашу землю». Вона зовсім не знала, що робитиме в Палестині, крім того, щоб жити там і допомагати робити пустелю квітучою та родючою.[141] Бен-Ґуріон писав синові Бердичевського, що він їде до Палестини «як сіоніст, піонер і соціаліст».[142][143]
Але його Рахель знала правду. Жоден із них не виїхав із Плоньська як піонер. «Я був у розпачі, а точніше я шаленів від розпачу», – згодом писав до неї Бен-Ґуріон.[144] Пізніше він написав щось подібне і до Шломо Левковича. Це не було відчуттям покликання, що могло б змотивувати його – він шукав і знаходив спосіб виправдати себе, щось змінити у своєму житті, яке викликало в нього огиду. Усе це Бен-Ґуріон робив для себе. Як він казав, це був «природний егоїзм» молодої людини, яка відчувала, ніби земля вислизає у неї з-під ніг, і це був єдиний вихід, який він міг знайти.[145] Серце Бен-Ґуріона переповнювало почуття національного відчаю, поряд із розчаруванням, яке часто спіткало його в особистому житті. Це був, писав він, «суцільний відчай вигнанця, так само як сіонізм і соціалізм, якими вони були тоді». Його також гнітила невдача революції 1905 року в Російській імперії. «І від цього чотирикратного відчаю я іммігрував до Палестини, – розповідав він. – Я вважав, що тут був єдиний, останній порятунок».[146][147]
Є одна причина, задля чого Рахель могла б зробити цей крок, навіть якби Бен-Ґуріон вирішив зостатися у Плоньську. За кілька місяців до того як вони поїхали, молодий чоловік, який був проїздом у місті на шляху до Палестини, відвідав дім її вітчима. Його звали Єгезкель Хальбовський, що згодом змінить своє ім’я на Бейт Халахмі. Вона описала його як гарного кучерявого хлопця з тонкими рисами обличчя і блакитними очима. «Тепер я можу визнати, що він мене приваблював», – писала вона багато років по тому. Він згадував її як високу, гарну чорнооку дівчину.[148] Бен-Ґуріон міг здогадуватися про нове кохання Рахель.
В один з їхніх останніх днів у Плоньську Бен-Ґуріон занотував до свого блокнота поему про кохання, яку Хаїм Нахман Бялик опублікував кількома місяцями раніше – «Згорток вогню». Це дуже довгий міфологічний твір, герої якого є останніми, хто вижив під час руйнування храму у Єрусалимі – двісті молодих чоловіків і двісті молодих жінок, які знаходять дорогу до незаселеного острова. Усі вони голі. У центрі поеми – два хлопчики, «подібні зростом та силою».[149] Один – ніжний хлопчик з ясними очима, який дивиться в небо, шукаючи свою зірку. Інший – настрашливий і злий, який дивиться на землю, «шукаючи втрачену душу».
Пізніше в поемі ясноокий хлопець зустрічає одну з дівчат, і після цього йде його тривалий монолог. Він розповідає, що втратив свого батька, що він «молодий,
Лист Елазара Нелкіна до Рахель Нелкін від 27 березня 1906 року, наведений у Beit Halahmi 2006, p. 45ff.
Термін «піонер» (halutz) узято з Біблії, де він з’являється у військовому контексті. Буквальний переклад біблійного кореня цього слова потрапив до французької мови й звідти ввійшов до багатьох мов: «авангард», сила просування, яка йде попереду основної сили або очолює її. Бен-Ґуріон посилався на піонерів як на «сіоністську армію». (Ben-Gurion 1971a, p. 336).
Лист Бен-Ґуріона до Емануеля Бен-Ґуріона від 11 серпня 1968 року, BGA.
Лист Бен-Ґуріона до Рахель Бейт-Халахмі від 26 грудня 1953 року, BGA.
Lavi 1957, p. 75.
Розповідь Бен-Ґуріона про відчай, який призвів до його від’їзду до Палестини, була додана до біографії, яку Браха Хабас опублікував у тижневику «Двар Хашавуа», але його забрали з книжкової версії, що вийшла на два роки пізніше. (Dvar Hashavua, March 9, 1950; Habas 1952, p. 61; див. також текст промови Бен-Ґуріона на зборах новобранців від 20 квітня 1943 року, наведений у Ben-Gurion 1949, 3, p. 140).
Ben-Gurion 1949, 3, p. 140.
Rachel Beit Halahmi 2007, p. 79; Yehezkel Beit Halahmi 1963, p. 369; Tzoref 1998, p. 103ff.
Примітка перекладача англійською: Уривки з поеми Бялика цитуються з невеликими змінами з перекладу Атара Хадари цієї поеми з Songs, Bialik, Syracuse: Syracuse University Press, 2000.
