з них, наполягала Рахель, прибули до Палестини, щоб ухилитися від служби в Російській армії. «Щоб залишитися у Палестині, їм потрібна була величезна сила волі», – писав Бен-Ґуріон.[174] Його сіонізм був винятковим навіть у Палестині, як це було й у Плоньську. Було тільки кілька сотень таких, як він, ідеологічних робітників, чоловіків та жінок. Їх кількість не складала навіть половини Темплерів.[175] Вони також відрізнялися один від одного, ототожнюючи себе з протилежними групами або підгрупами; деякі були бунтівниками, шукачами нового життя. Вони прагнули до рівності, простого життя на лоні природи, колективізму та самореалізації, досягнення якої бачили у сільськогосподарській праці. Вони всі були поодинці, кожен зі своїми переживаннями та поглядом на світ.[176] Бен-Ґуріон писав що зміг назвати себе піонером тільки після переїзду.
Наступного дня після приїзду до Петах-Тіква Бен-Ґуріон переїхав до орендованої кімнати Шломо Цемаха. Він і його супутники прибули до мошави в суботу, а в неділю вранці Бен-Ґуріон дізнався, кого саме Цемах описував як «трупи арабів», що приїхали працювати на фермерів.[177] Це було не те, на що він очікував, але принаймні він не здивувався, і йому не довелося вирішувати самостійно; він думав, що йому вдалося пізнати деяких жителів мошави з розповідей Цемаха[178]. Тоді Петах-Тіква була найбільшою мошавою в країні, домівкою для понад тисячі людей, приблизно половина з яких – фермери. Багато з них належали до Харедім і говорили на їдиші.[179] Вони їли у їдальні, яку згодом згадуватиме Рахель Янаіт у своїх спогадах: «Уздовж похмурих стін стояли грубі дерев’яні лавки, дерев’яні столи, які були забруднені плямами від олії та їжі… повітря було важким і задушливим, докучливих мух і смердючих кухонних запахів».[180]
Перші листи Бен-Ґуріона до батька продовжували випромінювати велике щастя: у них були описи мальовничих пейзажів. «Колесо сонця, червоне, мов кров, котиться у море, води якого виблискують у золотому промінні», – писав він в одному з листів. «Тільки на землі Ізраїлю можна було побачити такий захід сонця», – наполягав він, назвавши себе «схвильованим та зворушеним». Наближалася зима, але Бен-Ґуріону здавалося, що він «відчуває» весняні квіти. Він описав «представників відродження»: маленький єврейський хлопчик упевнено скакав на коні, a єврейська дівчина восьми років їхала на віслюку. «Моє здоров’я та зовнішній вигляд прекрасні!» – наголошував він.[181]
Два тижні по тому ця радість розвіялася. Як і у Варшаві, Бен-Ґуріон раптово занурився у сувору меланхолію. Знову він довірився Шмуелю Фуксу. Не минуло й чотири місяці з моменту його приїзду, як Бен-Ґуріон писав: «Я вже п’ять місяців на землі Ізраїлю, і іноді відчуваю себе зовсім самотнім, немає поряд нікого близького і доброзичливого, супутника, який зрозуміє і відчує мою душу – пронизливі та палкі бажання горять у мені
Alroey 2004, Yanait Ben-Zvi 1962, p. 86; матеріали інтерв’ю Хай-Єрушалмі з Бен-Ґуріоном від 28 лютого 1972 року, BGA; Zemach 1983, p. 33
Rachel Yanait Ben-Zvi 1962, p. 86; матеріали інтерв’ю з Янаіт від 17 липня 1975 року, стоp. 2, BGA; Erez 1971, p. 76.
Teveth 1977, p. 503, note 17; Alroey 2004, p. 27; Ben-Artzi 1999, 2, p. 358; Lavi 1957, p. 176; Anita Shapira 1980, 1, pp. 100, 272.
Zemach 1965, p. 196.
Матеріали інтерв’ю Малколма Стюарта з Бен-Ґуріоном 1968 року, BGA, с. 48.
Ben-Artzi 2002, 2, p. 356.
Yanait Ben-Zvi 1962, p. 94.
Листи Бен-Ґуріона до батька від 11 жовтня, 16 та 18 грудня, наведені у Erez 1971, pp. 75, 89, 91.
