що він надсилав із Салонік, як і його попередні, демонстрували різкі перепади настрою між радістю та депресією. У міру дорослішання він усе більше усвідомлював свою психологічну мінливість. «Спершу радісні емоції у мене закінчуються смутком, – писав він одного разу. – Це результат обставин мого життя чи фундаментальна характеристика? Навіть у мої найщасливіші моменти я просто не можу звільнитись від тієї глибокої меланхолії, яка пронизує все моє єство».[336]
Бен-Ґуріон надіслав до «Га-Ахдут» кілька статей, одну з яких турецькою мовою, і слідкував за своєю партією.[337] Тим часом він трохи спробував свої сили у місцевій політиці. Одного разу він увірвався на мітинг, де виступав єврейський член парламенту, і почав протестувати проти того, що спікер нічого не казав про Палестину. Струмса згадував: «Усі євреї там були вражені – що він хоче від них? Що він говорить?» Бен-Ґуріон намагався створити у місті представництво «По’алей Ціон», сподіваючись заручитися підтримкою єврейських моряків, які могли б слугувати ядром єврейського флоту в Палестині. Міські соціалісти, серед яких майже всі – євреї, були налаштовані ворожо. Більшість із них не були сіоністами. У цьому полягав ще один конфлікт між сіоністами та соціалістами, який нагадував його суперечку з Бундом у Плоньську.[338]
Політика вже текла його жилами, але він украй сумував за домом. Домовласник Бен-Ґуріона був релігійною людиною, і все було «кошерним», – писав Бен-Ґуріон, беручи слово «кошерний» у лапки, – але Хаґґада не розмовляє зі мною, а пельмені у супі несмачні». У домі його батька залишились «таємні зітхання … саме з яких і вилися дрібні нитки та полотна горя і туги… з них зіткана моя душа». Подібні переживання були в нього й у Палестині, зазвичай на свята, додав він. Бог дасть, писав Бен-Ґуріон турецькою (Машалла), усі вони возз’єднаються у Палестині.[339]
Коли він жив у Салоніках, Туреччина воювала з Італією. Це була його перша війна. Турки видали наказ про вигнання громадян Італії; у Салоніках майже всі депортовані були євреями. Бен-Ґуріон повідомив про цю трагедію, фактично звинувачуючи у ній самих депортованих. Це були євреї, що століттями жили у місті, але так і не отримали османське громадянство. Бен-Ґуріон зауважив, що «євреї люблять залишатися впертими навіть тоді, коли їм це шкодить, і ніколи не думають про своє майбутнє». Його батько зазначив, що сам Бен-Ґуріон також не отримав османське громадянство, пояснюючи, що спочатку його мали прийняти до університету, оскільки в іншому разі його буде призвано до османської армії. Студентів було звільнено від військової повинності.[340]
Він справді був і та переїхав до Стамбулу, але потім почалася війна між Османською імперією та коаліцією балканських країн. Листи Бен-Ґуріона сприймалися наче повідомлення військового кореспондента. «Тінь війни затягнула все місто», – повідомив він.[341] Він бачив багато військових, частина з яких сиділи на конях; залізничний термінал був закритий,
Лист Бен-Ґуріона до батька від 15 липня 1912 року, наведений у Erez 1971, p. 226.
Лист Бен-Ґуріона до Зерубавеля від 26 січня 1912 року, наведений у Erez 1971, p. 184.
Струмса, стенограма інтерв’ю, стоp. 3, BGA; листи Бен-Ґуріона до Бен-Цві від 11 лютого, 8 березня та 31 березня 1912 року, BGA; лист Бен-Ґуріона до Давида Блох-Блюменельда від 6 червня 1913 року, наведений у Erez 1971, pp. 194, 210, 273, та примітка редактора, стоp. 170.
Листи Бен-Ґуріона до батька від 1 квітня та 3 травня 1912 року, наведені у Erez 1971, pp. 194, 214, 217.
Листи Бен-Ґуріона до батька від 15 липня, 28 червня та 12 серпня 1912 року, наведені у Erez 1971, pp. 219, 226, 235.
Листи Бен-Ґуріона до батька від 13 та 15 липня, 15 жовтня 1912 року, наведені у Erez 1971, pp. 225ff., 241.
