Крім того, він був свідком фіаско імперії у Балканських війнах. Попри все це, перемога Туреччини була, на його думку, цілком можливою.
Бен-Ґуріон вважав себе патріотом-османом і тішився, коли турки скасували вищі права, якими користувалися іноземні піддані в Палестині. «Туреччина залишає рабство заради свободи», – заявляв він. Він називав Османську імперію «нашою країною». Тисячі євреїв залишилися без захисту від консульств країн, з яких вони родом, але Бен-Ґуріон вважав, що вірність османському режиму після війни сприятиме розвитку сіоністських інтересів. Він думав про єврейський національний округ у складі Османської імперії. Він також не відмовився від своєї мрії представляти єврейську громадськість як міністр Туреччини.[359] Разом із Бен-Цві він відродив ініціативу створення єврейської добровольчої міліції для захисту Єрусалиму. Тим часом Бен-Ґуріон щоранку ходив до кабінетів головного рабина, де сидів за письмовим столом, укритим зеленою тканиною, і реєстрував євреїв, які вирішили прийняти османське громадянство. Він і Бен-Цві носили червоні фески. «Справжні турецькі чиновники!» – так описував їх Аарон Реувені у своєму романі.
Відмова від російського громадянства була непростим рішенням, зокрема, для молодих людей, які ухилялися від служби у царській армії. Це призводило до несення військової повинності у турецькій армії. Обидві партії робітників-сіоністів закликали євреїв залишатися в Палестині, але були й інші думки, зокрема декого зі співробітників «Га-Ахдут». Кілька членів зізналися своїм колегам, що не мали бажання вмирати, захищаючи Османську батьківщину.
Гівоні – персонаж – прототип Бен-Ґуріона у романі Реувені, заявляє, що готовий заплатити дуже високу ціну за людські життя, щоб реалізувати історичну долю свого народу. Кожен, хто виїжджає з країни, є зрадником, заявляє він, додаючи: «Якби у мене був дозвіл на це, я замкнув би країну на замок і не відпустив би жодної душі». Поясненням того, чому Реувені наділяє такою позицією Гівоні, було ось що: «П’ять тисяч євреїв, які потрапляють до Палестини, є важливішими для нас, для нашого майбутнього, ніж десять тисяч, що тікають і рятують свої життя в Єгипті». Його колеги помітили із сарказмом, що він, схоже, не проти взяти на себе відповідальність за великі кровопролиття; дякувати Богу, євреї підкорюються Джемалю-паші, а не Гівоні.[360]
Джемаль-паша був одним із лідерів молодотурок та командувачем сирійським і палестинським фронтом. Він зіграв провідну роль у вірменському геноциді та був відвертим противником сіонізму.[361] Редактори «Га-Ахдут» не були впевнені, чи варто писати про депортації з Яффи. Це було важке рішення, особливо для Бен-Ґуріона як прихильника османів. Він неохоче підтримав публікацію болючої розповіді, яка стверджувала, що депортація насправді не була спрямована на іноземних громадян, а лише безпосередньо на євреїв, серед інших і тих, що мають османське громадянство. За кілька днів влада закрила видання,
Ben-Gurion 1914; Mintz 1988, p. 69ff.
Reuveni 1932, pp. 105, 151ff.
Ben-Bassat 2014, p. 52ff.
