Самуїла Йозефа Агнона та один Шломо Цемаха, і була досить нерішучою спробою сформувати світську культуру національної пам’яті. Були переглянуті слова традиційної молитви Іцкора, що промовляли у синагогах у святкові дні; вступні слова «Бог пам’ятатиме» було змінено на «Єврейський народ пам’ятатиме». У статті про цінність відданого за справу життя показане те, що тисячі побожних євреїв, які прийняли мученицьку смерть «заради освячення імені Бога», зробили це лише заради порятунку власної душі, тоді як робітники, про яких йдеться у книзі, «були вбиті, щоб відстояти честь всієї нації». Вступ містив політичний заклик до арабів працювати разом з єврейськими поселенцями, щоб допомогти розквітнути «нашій безплідній землі». Книга вийшла івритом; її редакторами були літні Ю. З. Рабіновіч та Йозеф Хаїм Бреннер. Було багато друкарських помилок; Бен-Ґуріон не брав у цьому участь.[392]
Через кілька місяців як вони приїхали до США, після того як вони почали читати лекції перед партійними главами, Бен-Цві та Бен-Ґуріон зрозуміли, що бракує письмових матеріалів їдишем про «По’алей Ціон» і Палестину. За їх пропозицією, партія вирішила випустити видання «Іцкору» на їдиші. Це була спроба створити загальну легенду для євреїв Палестини та Америки. Завдання підготувати матеріали було покладено на кількох досвідчених редакторів «Га-Ахдут», які тоді мешкали у Нью-Йорку, серед них і Бен-Цві. Вони брали літературні твори, додавали імена жертв, які не були включені до єврейського видання, і описували їх славетність.
Книга отримала ще один вступ, написаний Яковом Зерубавелем, надрукований невеликим, щільним шрифтом на шести сторінках, який важко читався. Основною метою було звеличення світського юдаїзму та засудження побожного способу життя. Це можна було побачити в принизливій статті Бреннера, що так і не з’явилася в оригіналі. На обкладинці був малюнок, на якому зображений конкретний член «Га-Шомер». Подібні малюнки, у стилі модерн, з’явилися й у самій книзі. У підзаголовку було зазначено, що книга вшановувала пам’ять «охоронців та робітників» Палестини; у своєму вступі Зерубавель посилався на Шимона Бар Гіора. Бен-Ґуріон написав захопливу автобіографічну повість про свої перші роки в Палестині. Вона була надрукована майже наприкінці книги.[393]
Це був величезний успіх. Пам’ятні вечори пройшли по всій Америці, і Бен-Ґуріон став бажаним гостем. Зрештою, у нього була реальна історія: як він приїхав до Палестини, як його підкосили малярійна лихоманка та голод, як він при цьому почувався.[394] Цілком природно, його настрій різко поліпшився. «Ти ще не познайомився з Вудро?» – запитував він Бен-Цві, який тоді був у Вашингтоні.[395]
Більшість відгуків на книгу були позитивними. Але прибічник «Бунду», який підписувався ім’ям Мойсей Іозеф Ольгін, опублікував свої «думки» про книгу під назвою «Єврейські колонії в Палестині були засновані на катастрофі арабського народу». Його провідною думкою було те, що араби – давні хазяї Палестини,
Y. Z. Rabinowitz, «Hakdamah», p. D, and Yehoshua Tohn, «Mesirut Nefesh», p. 17ff.; Frankel 1958, p. 88ff.
Zerubavel et al. 1916.
Запис зі щоденника Бен-Ґуріона від 15 травня 1916 року, BGA.
Листи Бен-Ґуріона до Бен-Цві від 9 травня та 22 червня 1916 року, BGA.
