про це як про «загальну та єдину трудову економіку для всієї працездатної частини населення», але це було досить авторитарно. «Замість анархії – порядок і дисципліна», – заявив він.
Крім усього іншого, Бен-Ґуріон мав на увазі, що принаймні частина зарплати робітників буде їм виплачуватись не у валюті, а в чеках, в обмін на які вони отримуватимуть їжу й інше.[492] «Мій план являє собою диктатуру для єврейського робітника, – пояснював він. – Найважливіше для нас – це єврейська Палестина». Він підтвердив принцип, про який писав у своїх ранніх статтях, що єврейський пролетаріат буде «представником країни та джерелом її національних ініціатив». Якщо це означало «сіоністську диктатуру», то нехай так і буде, і якщо потрібно, «навіть диктатуру у Сіоністській організації».[493]
Насправді Бен-Ґуріон мав на увазі диктатуру у своїй партії та «Гістадруті». Його мета полягала в тому, щоб обидві організації взяли на себе відповідальність за всі сфери життя, зокрема в зайнятості, житлі, здоров’і, освіті та культурі.
Пропозиції Бен-Ґуріон наробили галасу, і були зустрінуті ворожо. Його товариші мали більш реалістичні та демократичні погляди. Бен-Ґуріон пішов у відставку. Він написав батькові, що вирішив скласти іспити з права. Потім отямився й відкликав свою відставку. У березні 1922 року Бен-Ґуріон писав: «Нині я відповідальний за всі дії „Гістадруту”, і відповідальність ця велика і важка». Він мав рацію.[494]
Між іншим, під час цих подій, майже впродовж усього року, Паула Бен-Ґуріон залишалася у Польщі. Незрозуміло, чому вона сама не повернулася до Палестини. Що б там не було, для неї це був жахливий рік. Напруга між нею та сім’єю Грюнів стала нестерпною. «Я не можу зрозуміти твоє ставлення, – писала вона Бен-Ґуріону. – Ти знаєш, як сильно я ненавиджу Плоньськ. Моє життя нещасне, я більше не хочу страждати, бо достатньо страждала у своєму житті». Вона повідомила, що дружина його брата Мішеля кинула його, і всі тепер говорять, що вона стала повією. Мішель був розлючений і не витримував, коли діти плакали, тоді як їй, Паулі, довелося страждати і від цього. «Якщо ти хоч трошки мене любиш, спробуй відвезти мене додому».[495] Вона та діти незабаром поїхали з іншими родичами Бен-Ґуріона до села під назвою Ромбеж. Вона пережила там важку польську зиму, в умовах навіть примітивніших, ніж у Плоньську.
Бен-Ґуріон стверджував, що спершу не мав наміру залишати її у Плоньську на цілий рік, і ніколи б не погодився на це. «Але, – писав він, – унаслідок подій, які ніхто не міг передбачити, саме так воно і склалося». Він не уточнював, про які саме «події» йшлося. «Я дуже прошу, якщо Паула повернеться або збирається повернутися із села, щоб ти добре прибрав для неї кімнату і найняв покоївку», – попросив він батька, обіцяючи відшкодувати усі витрати. Складалося таке враження, що він не робив усе від нього залежне, щоб перевезти її до Палестини. Батько надіслав йому болючого листа, і Бен-Ґуріон швидко відповів, що його написано
Текст промови Бен-Ґуріона на нараді Всесвітнього союзу «По’алей Ціон» у Відні від 1 вересня 1921 року, наведений у Erez 1972, p. 80ff; Tzachor 1981, p. 206ff.
Текст звернення Бен-Ґуріона до делегації «По’алей Ціон» від 16 березня 1920 року, наведений у Haim Golan 1989, p. 189ff; Gorny 1973, p. 175.
Листи Бен-Ґуріона до батька від 5 серпня 1921 року та 28 березня 1922 року, наведені у Erez 1972, pp. 76, 98; лист Моше Шарета до Еліяху Голомба від 20 листопада 1921 року, наведений у Sharett 2003, p. 92.
Лист Паули до Бен-Ґуріона від 10 вересня 1921 року, BGA.
