у Палестині. Наприкінці 1920-х років він позиціював себе як лідер сіоністської опозиції, суперник Хаїма Вейцмана і заклятий ворог робітничого руху. Як популярний журналіст і поет, яким захоплювалися, він, на відміну від Бен-Ґуріона, відзначився у публічних виступах. Зеєв Жаботинський виділявся харизмою та був видатним єврейським інтелектуалом, у чому був зовсім не схожий на Бен-Ґуріона.
Після затвердження свого контролю над «Гістадрутом» Бен-Ґуріон зрозумів, що політична арена єврейської спільноти Палестини має обмежені можливості для просування сіоністських цілей. Його рутинна робота на посаді секретаря «Гістадруту» уже не задовольняла його амбіцій. Вейцман, Кацнельсон, Табенкін та інші діячі були більш помітними й шанованими. Старші серед них особисто працювали з Герцлєм і були в юності наставниками самого Бен-Ґуріона. Менахем Усишкін, який очолював «Керен Каемет» (Єврейський національний фонд), корпорацію сіоністського руху, що займається купівлею землі, був майже легендарною фігурою у правих колах. Бен-Ґуріон сприймав його як перешкоду, але ставився з повагою. У цей період він також мав стосунки з Наумом Соколовим, який на деякий час заміняв Вейцмана на посаді президента Сіоністської організації. «Ніхто не сприймав його серйозно», – зауважив Бен-Ґуріон. Саме Соколов як редактор «Га-Цефіра» три десятиліття тому відкинув пропозицію шістнадцятирічного Бен-Ґуріона про те, щоб газета опублікувала статтю про його клуб «Езра». Був також і Моше Сміланський, чиї статті Бен-Ґуріон читав, коли ще був підлітком у Плоньську; як порівняти з ним, Бен-Ґуріон був ще майже неофітом. Навіть у власній партії він навряд чи реально домінував – дорога до влади виявилась довгою, і він хотів її скоротити.
Двадцять п’ятого травня 1928 року у п’ятницю настало свято Шавуот. Того ранку Бен-Ґуріон зустрівся з колегією Ради робітникіу Єрусалиму. Потім вони з Паулою, Геулою та Ренаною вирішили провести вихідні в Бен Шемен, фермерському селі на прибережній рівнині, де була розташована нова сільськогосподарська школа-інтернат. До них приєднався Берл Кацнельсон. Бен-Ґуріон визнавав перевагу Кацнельсона і за життя навіть не намагався посісти його місце. Він потребував його підтримки і, досить часто, порад. Пізніше він неодноразово повторював, що впродовж життя мав лише трьох справжніх друзів; імена змінювалися, але Кацнельсон завжди був одним із них.[629][630]
Кацнельсон теж був політиком, але зі своїм власним шляхом. Його виступи, як звичайно, були надмірно ідеологічними, надто розпливчастими і, що особливо, надто довгими. Понад усе він хотів подобатися. Бен-Ґуріон вірив у владу. Кацнельсон захоплювався політичними здібностями Бен-Ґуріона і загалом підтримував його; на відміну від Бен-Ґуріона, у Кацнельсона було багато друзів. Вони вдвох їздили до Бен Шемен, щоб відвідати молодіжну асамблею. Тоді все ще тривали переговори між «Ахдут га-Авода» і «Га-Поель га-Цаір» щодо створення єдиної партії. Поштовх до об’єднання посилився, коли ревізіоністи та
Серед інших були Іцхак Бен-Цві, Шмуель Явніелі, Шломо Цемах і Шломо Леві.
Хаім Ізраелі, стенограма інтерв’ю, BGA.
