style="font-size:15px;"> – А що ти пропонуєш? – вона спалахнула, збудження витісняла злість.
– Я пропоную тобі острів Свободи, я пропоную тобі створити власну Країну.
– Створити своє, укравши гроші в батька? Яка різниця?
– Велика! Одного разу потрапивши у цю систему, ти ніколи не вирвешся з неї, а будь-якій справі потрібні гроші. Ми можемо стати наркоплантаторами, витратити десять років і заробити ті ж гроші, а можемо їх просто відібрати! І за це десятиліття встигнути зробити щось корисне.
Вогонь у його очах перекинувся на дівчину, спалюючи в ній залишки образи, Вадим знову заводив її. Він, як завжди, мав рацію. Вони знову злилися в поцілунку. Від нього тхнуло дешевим тютюном, потом і фантастичними ідеями, але Віолета вже втрачала розум.
Коли вони увійшли до кабінету, товстий коротун засовував печиво в рот. Побачивши гостей, він підхопився. Спробував проковтнути ласощі, але ті на суху не лізли в горло. Товстун скорчив винувату пику, схопив чашку з гарячим чаєм, зробив ковток, обпікся, замукав, сплюнув у відро для сміття. Усе це він встиг зробити, поки гості розсідалися в крісла.
Їх було двоє. Чоловік у дорогому костюмі й молода дівчина з темним кучерявим волоссям. Гості з цікавістю стежили за хазяїном кабінету, який хапав ротом повітря, намагаючись зменшити біль. Товстун ще раз винувато всміхнувся й простягнув руку гостеві. Той глянув на забруднену крихтами долоню хазяїна кабінету й руки не подав. Товстун стряхнув крихти й повернувся за стіл.
– Відрекомендуюсь, – коротун намагався бути спокійним. – Я – Суриков Веніамін Павлович, головний редактор видавничого будинку «Продакшбук».
– Ми знаємо, хто ви, – обірвав редактора Соломахін. – У нас дуже мало часу, тому я поставлю запитання, ви відповісте, і ми з дочкою вже потім вирішимо.
– Так-так, як вам буде завгодно, – Суриков усміхнувся дів чині, але зустрів такий же гордовитий погляд, як і в батька.
– Ви казали, що можете зробити з будь-якої людини гарного письменника, це так?
– Даруйте, я не міг такого сказати, – побачивши, що гості починають хмурніти, Суриков поспішив виправитися. – Але чекайте, я все поясню.
Соломахін кивнув.
– Як би це сказати?! Можна навчити людину писати грамотно, але зробити з неї письменника й, до того ж, гарного – неможливо. За історію людства написано так багато, що вигадати щось нове дуже й дуже складно. А вигадати й цікаво описати це словами взагалі фантастика. У наш час твори стають бестселерами скоріше не через талант автора, а внаслідок правильної рекламної компанії та піару.
– Тобто? – Соломахін напружився.
– Я вам продемонструю.
Редактор жваво, як для своєї комплекції, підхопився й підбіг до величезної шафи, яка займала ледь не третину кімнати. Відчинив дверцята й тріумфально відійшов убік. Шафа майже повністю була закладена папками.
– Це макулатура за півроку. І це, я вам скажу, не найврожайніші півроку. Назвати це рукописами
