книгу? Коли? Про що?
– Та так, писала вечорами. Про себе, про світ навколо мене.
Вадим узяв рукопис, прошелестів сторінками, зважив у руці.
– Робити вам нема чого, бабам.
Він кинув рукопис на ліжко. Віолета закусила губу, її образила реакція хлопця. Він не зобов’язаний був захоплюватися нею, йому могло не сподобатися. Але він повинен був хоча б попросити прочитати. Попросити!
– Ну, а що папаша твій? Дзвонив? Подарунок придумав? Вадим відсунув ногою ноутбук і розвалився на матраці.
– Придумав.
– Так? І що це? Подарує тобі власного раба? – Вадим розсміявся жартові.
– Він видасть мою книгу.
Якщо до цього моменту в голові Віо лети й були якісь сумніви щодо запропонованої афери, то зараз вони повністю зникли. Вона бажала цю книгу, бажала побачити своє ім’я на ній, бажала побачити обличчя знайомих, коли її покажуть по телевізору як нову зірочку на літературному небосхилі.
Вадим здригнувся. Подивився на дівчину.
– Ти це серйозно?
– Так.
– І ти погодилася? Ти вирішила загрузнути в цьому болоті пихатих писак?
– Я хочу спробувати!
– А як же наша ідея? Як наші плани? Адже я не зможу без тебе, – він подивився їй в очі.
Віолета танула. Уже забула, як Вадим відкинув рукопис, забула його образливі слова, вона знову почувала збудження й бачила тільки його очі.
– Я… – Віолета запнулася.
Він узяв її долоні у свої, його довгі білясті вії зробили черговий змах.
– Я люблю тебе! І я підтримаю тебе в усіх твоїх починаннях, але чи варто грузнути в цьому болоті пафосу й манії величі? Я переконаний, що ти написала гарну річ, але ж ми мріяли про інше?! Нам визначена роль засновників найпрекраснішого поселення людей. Ми вісники нового способу життя, свободи й радості! Ми не якісь там хіпі. Ми люди з ідеєю! Удвох ми непереможне ціле, а ти…
Віолета ковтнула, їй стало соромно. Адже вона навіть не писала цей твір, і раптом її так зачепила байдужість Вадима до звичайних аркушів паперу. Так хто з них егоїст? Він або вона?
– Ні, ти не зрозумів мене! – Голос дівчини тремтів. – Я погодилася лише для того, щоб батько заспокоївся, щоб не заважав нам.
Вадим усміхнувся, узяв дівчину за підборіддя й притяг до себе.
– Я вибрала цю.
Віолета висунула папку вперед. Вони знову сиділи в кабінеті товстого коротуна. Редактор знову потирав маленькі долоні й розтягував рота в посмішці. Ігор Вікторович сидів поряд із дочкою й спостерігав за тим, що відбувається, з ідіотським блаженством на обличчі. Віолета ніколи не бачила батька в такому стані.
– Що ж, цікаве оповідання, – Суриков усміхнувся. – Сміливе, оригінальне, трохи цинічне, але нам саме таке потрібне. Піпл любить моральні струси. Це тільки здається, що всі скромні й тихі, а насправді всім треба розпусти. Відвідуваність сайтів, де розміщені фото
