повернулися в кімнату. Віолета сіла під Че Геварою, Вадим зайняв місце під Леніним.
– Оригінально тут у вас, – усміхнулася Мері, розглядаючи стіни.
– Це тимчасове помешкання, людину не повинно нічого тримати. Жити треба так, щоб у будь-який момент можна було вийти з дому й більше в нього не повертатися, – Вадим зробив глибокий вдих із кальяну.
– А що за мужики на стіні? – Мері ткнула пальцем у плакати за спиною Віолети, і Вадим зайшовся в кашлі.
– О, а цей мужик у Вітахи на футболці був, пам’ятаєш, Машко? – Катя штрикнула подругу в бік, указуючи на Че Гевару.
– Машка – це та, яку можна за ляшку, а я – Мері! – прошипіла та.
Віолета перехопила сумний погляд Вадима й усміхнулася. А ще вона помітила, яким поглядом Василь дивиться на руду. У цей момент у Віолети завібрував телефон. Дівчина встала й вийшла на кухню. Дзвонив батько.
– Привіт, па-па.
– Здрастуй, дочко! Куди це ти зникла?
– Нікуди, усе, як завжди, у нас же обід лише завтра?
– А зустрітися з батьком без розкладу?
Віолета мовчала.
– Добре, розслабся, – випередив Ігор Вікторович. – Ми з тим похітливим товстуном усе обговорили, усе вирішили, усе втрясли. Він сьогодні подзвонив, каже, що післязавтра якийсь літературний конкурс проводить нагородження лауреатів. Також сказав, що ти стала переможницею. Радів, що це просто ідеально. Про тебе напишуть у газетах, а потім уже почнемо друкувати книгу.
– Але ж ми не посилали роман!?
– Доча?! – напружився Соломахін.
«Ти й роман не писала», – подумки договорила за батька Віолета. Так що її здивувало? Напевно, те, що справа перейшла в стадію реальності. Ще вчора вона думала про це як про щось незбутнє, а сьогодні все закрутилося. Її вихід.
– Вибач, тату!
Тепер здригнувся Соломахін. Він не пам’ятав, коли Віолета вибачалася востаннє. Навіть коли вона розбила його колекційний «феррарі», він так і не дочекався від неї банального «вибач». Вона тоді сказала, що він сам винен у тому, що ключі лежали на столі. А востаннє слово «вибач» злетіло з її губ ще в дитинстві, коли вона пролила чорнило на його величезний горіховий стіл. Скільки їй тоді було? П’ять років?
– Проїхали! Загалом він накидав тобі невелику промову, її передадуть перед церемонією. Тебе чекають біля театру післязавтра о п’ятій вечора. Можеш запросити своїх друзів.
– Що потрібно буде робити?
– Він казав, що це звичайна церемонія вручення дипломів, тебе назвуть, ти вийдеш, скажеш кілька слів. Потім банкет, журналісти, у тебе, як у переможниці, будуть брати інтерв’ю, тобі потрібно сказати те, що він напише, і начебто поки все.
– Добре! Ти приїдеш на церемонію?
– Звичайно!
– Тоді там і зустрінемося, тоді завтра обід скасовується, поїду вибирати сукню!
– Добре,
