а сам вийшов роздавати данину.
Ведучи Віолету коридорами театру, коротун хвалив її за те, що вона скоротила промову, добре трималася й не сказала нічого зайвого від себе.
– Тепер, – продовжував він, – на тебе нападуть журналісти. Корчити зірку не треба. Говори те, що написано на папірці, своїми словами. На конкретні запитання, на кшталт тих, коли книга з’явиться на прилавках, відповідай розмито або кажи, що чекаєш на пропозиції від видавництв. Якщо запитають, що навіяло сюжет, придумай щось!
Суриков кинув хитрий погляд на перелякане обличчя дівчини й усміхнувся.
– У тебе вийде, – побадьорив він. – Головне, запам’ятай те, що скажеш у перший раз, і в наступні кажи те саме. Ось і все. Протримайся півгодини й можеш їхати додому. Усе! Сьогодні ми більше не побачимося. Я зателефоную. Вам туди.
Товстун махнув рукою вбік непримітних дверей наприкінці коридору, а сам пішов праворуч.
Микола довго дивився на екран телефону. Кілька рядків повідомлення з невідомого номеру повідомляли про те, що він запрошений на церемонію нагородження літературного конкурсу. Рік тому Микола послав туди свій сценарій і виявився в числі номінантів, премії так і не одержав, але тепер його запрошували розділити радість перемоги інших щасливчиків.
У чому він сумнівався? Сумнівався в тому, а чи потрібне це йому? Після угоди продажу роману він не написав жодного слова. Не було навіть бажання. А якщо щось подібне з’являлося, він придушував це в зародку. Йому важко було зізнатися, але на підсвідомому рівні він твердо вирішив більше не писати.
Справа була навіть не в грошах, справа була в тому, що він усвідомив, що тієї мізерної частини власного таланту не вистачає для того, щоб стати письменником. Микола вирішив спрямувати зусилля на щось інше, корисне. На щось, у чому він може досягти успіху. Наприклад, програмування.
А чому б і ні? Адже колись у нього виходило. Виходило. Микола піймав себе на тому, що досі витріщається в потемнілий екран мобільного. Що він буде там робити? Навіщо йому це?
А що робити вдома? Сидіти й втикати в екран монітора? Або вкотре вивчати нерівності на стелі? Микола рішуче встав і одягнувся.
Хлопець зайняв місце в задніх рядах залу, й ніщо, як то кажуть, не віщувало біди. Церемонія йшла своїм ходом, дипломанти фонтанували пафосом, вокалісти-початківці мучили співом публіку між номінаціями, відпрацьована схема була в дії. Залишалася остання премія – переможець у номінації «кращий роман».
Микола напружився, вирішив, що як тільки скажуть ім’я переможця й назву твору, він піде. Чому? Тому що Микола сидів на крайньому місці ряду, а більшість людей перебувала тут лише заради безкоштовного банкету, і це загрожувало хлопцеві віддавленими ногами.
Ведучі затягували інтригу з майстерністю другокласника, що забув текст вірша. Ось на сцену вийшло «непорозуміння» в чорних класичних штанах від модного модельєра й у вишиванці. Письменник на сцені розпочав,
