васалів пішли на пошуки бару. Батька не було. Віолета чекала гінця від редактора зі словами промови.
Гонець прийшов вчасно. Точніше то була невисока дівчина років дев’ятнадцяти. Вона запитала у Віолети її ім’я. Потім сказала, що її прислав Суриков, і простягнула складений учетверо аркуш паперу.
Віолета пробігла поглядом тези, і настрій зіпсувався. Образа злегка стиснула горло. Це була не промова. Це були начерки речень, які з легкістю підійшли б до будь-якого твору. Людина, яка написала ці рядки, не читала роман. Це були штампи, заготовки, вода. Але засмутило дівчину інше. На мить, але все ж чітко, вона відчула себе таким самим інструментом. Вона потрапила на конвеєр, не перша й точно не остання. Із такою промовою сотні новоспечених письменників піднімалися до мікрофона.
Віолета нічим не краща за автора. Вона лише наступна шестірня у величезному механізмі викачки грошей. У неї своя роль, можливо, трохи яскравіша, але все ж епізодична.
Віолета здригнулася. Мотнула головою, кілька разів глибоко вдихнула. «Це все мати з її песимізмом», – заспокоювала себе дівчина. Вона вийде й скаже свої слова, і їй не потрібні ці порожні словосполучення. Знайде, що сказати оригінального, щоб кожен у тому залі захотів прочитати її роман. Саме її! Віолета твердо вирішила, що тепер це її твір.
«У мене все вийде, я головна на цій церемонії!» – вимовила дівчина вголос.
Віолета пішла до театру. Натовп повільно вливався всередину. Дівчина пройшла хол, зупинилася біля дверей у зал. Оглянулася, Вадима ніде не було, вона увійшла до залу. Пройшла до сцени й сіла в першому ряді на місце з її прізвищем.
Церемонія почалася. Її черга була останньою. Вона спостерігала за дійством. Дивувалася радості конкурсантів, кривилася від промов удячності, і чим ближче було до фіналу нагородження, тем менше у Віолети залишалося оригінальних слів.
Та промова, яку вона прокручувала в голові, тепер виглядала ще більш заїждженою, ніж список штампів на складеному папірці. Вона не мала, що сказати залу. Вона не знала, що сказати юрбі за її спиною, щоб викликати інтерес до книги. Вона з жахом чекала своєї черги й навіть відразу не зрозуміла, коли назвали її ім’я. Її ім’я…
Віолета підхопилася, глибоко вдихнула й пішла на сцену. Ведучі оголосили якогось «заслуженого» письменника країни, прізвище якого Віолета ніколи не чула. На сцену вийшов сивобородий чоловік із залисиною.
Письменник був одягнений у чорні штани від «Армані», туфлі «Гуччі», а замість сорочки на ньому красувалася вишиванка. «Заслужений» підійшов до мікрофона, дві хвилини вихваляв організаторів за конкурс і особливо за запрошення бути у членах журі. Потім довго говорив про Віолету й те, що він спокійний за національну літературу, якщо у країні зростають такі молоді письменники, як вона.
На сцену вийшла дівчинка років восьми, підносячи диплом переможця й букет зів’ялих троянд. Письменник узяв із її рук подарунки й підійшов до Віолети. Від літератора тхнуло потом і перегаром. Він вручив диплом, букет квітів, який
