журналістці, яка намагалася запхнути в рот бутерброд, прикрашений зів’ялою петрушкою. Величезним бажанням було підійти до Віолети й перед оком відеокамери назвати її брехливою сукою, яка викрала в нього роман. Прокричати в об’єктив, що це він автор, що йому належать ці тридцять тисяч слів, що він народив ці рядки, що він продав їх за копійки…
– Твою ж, та обережніше, дівчино, – почув Микола зовсім поруч.
У метрі від нього, із величезною плямою від майонезу на чорній футболці стояв високий хлопець.
Високий худий хлопець із світлим волоссям й поглядом наполовину вождя й наполовину наркомана. Вогникам, які горіли в його блідо-голубих очах, не вистачало потужності, щоб захопити натовп, а паволока любителя наркотиків була надто щільною, що свідчило про те, що людина спробувала їх не вперше. Загалом цей хлопець міг бути організатором невеликого клубу за інтересом, але мати вплив на велику кількість людей він не міг.
– Та пішов ти, – відповідала дівчина на високих підборах із невміло накладеним макіяжем.
– Хамка з розмазаною помадою, – відрубав хлопець.
Дівчина відкрила рот для образи у відповідь, але її розум усвідомив повний зміст фрази. Язик німфи застиг на півслові, і дама заглибилась у власній торбочці, шукаючи дзеркальце.
Миколі сподобався хід незнайомця, і він простягнув йому пачку серветок. Той недовірливо глянув на хлопця, але серветки узяв.
– Дякую.
– Любите літературу чи безкоштовний буфет?
– Богема недороблена, – огризнувся блондин.
– Значить, буфет, – посміхнувся Микола.
Він знову дивився на дівчину, яка давала інтерв’ю. Спробував читати по губах, але не вийшло.
– А ти чого отут? – блондин перейшов на ти.
Він витер майонез і скептично розглядав величезну жирну пляму.
– Та так, колись захоплювався…
Микола замовк.
– І?
– І зрозумів, що не моє.
– Буває. А я тут із дівчиною. Вона захоплюється дотепер, вірніше робить вигляд, що захоплюється.
– Робить вигляд? – Микола здивувався.
Незнайомець зрозумів, що сказав зайве.
– Я Вадим, – блондин простягнув руку – Микола.
– Вадиме, ми тебе загубили.
До блондина підійшов великий товстий хлопець у супроводі двох дівчат.
– Це Микола, – представив Вадим. – Моє чуття рідко мене підводить, і зараз воно говорить, що в грудях цього хлопця б’ється волелюбне серце.
Микола наморщив чоло.
– Це Вася, Мері й Катерина! – продовжував Вадик. – Можемо компанією випити пива?!
Микола знизав плечима. Він подивився на дівчину й репортерів, і спазми з новою силою стисли горло.
– На жаль, сьогодні не зможу, є ще справи.
– Жаль, –
