Я ж сестра твоя. Просити грошей більше не буду!
Чоловік знову засопів. П’ять штук! Гроші, у принципі, невеликі, але якщо пообіцяє, а через тиждень знову подзвонить? А якщо ні?
– Добре, – здався брат. – Завтра в «Гранаті» пообідаємо, гроші там віддам, тільки Катьку не бери, а то жере багато.
– Це не обіцяю! – Мері хіхікнула й швидко натиснула відбій.
– Ха-ха! – дівчина заплескала в долоні. – Гроші наші, ура!
– А цього вистачить? – насупилася Катерина.
– Нехай переліт туди-назад півтори, нас двоє, залишається дві штуки, а я в Інтернеті дивилася, там із такими бабками рік жити можна.
– А ми хіба не назавжди туди летимо?
– Навіщо назавжди? Позагоряємо, бананів поїмо, коксу понюхаємо вдосталь і додому до борщу з пампушками.
– А як же Вадим, його Суспільство?
Мері уважно подивилася на подругу, та виглядала абсолютно серйозною.
– А ти що, реально бажаєш там залишитися?
– Звичайно, я думала, й ти залишишся! Адже це нове життя, це новий світ, ми дамо життя зовсім іншому поколінню…
– О-о-о, – Мері замахала руками. – Ти в це віриш?
– А навіщо ти з ним тоді?
– Ну, той товстий на мене запав, і хлопець при грошах. Розуму він невеликого, тому можна подоїти його трішки. Та й разом веселіше на Кубу злітати. Може, навіть поживу з вами, спробую.
Катя знову зосередилася на каталозі.
– Катюхо, ти чого?
– Я думала, ти з нами.
– Я з вами, але мені треба трохи більше часу. Я повинна точно знати, що і як!
– Вадим розповість, він знає, – пожвавішала подруга, очі загорілися.
– Добре, завтра візьмемо гроші й ще раз із ним поговоримо.
Катя закивала головою, обличчя світилося радістю.
З того дня він не написав жодного слова. Немов маленькі чоловічки, які до того постачали ідеї, образилися й пішли. Так, він продешевив, він розміняв їхню працю на пригорщу мідяків, і вони образилися. У них, на відміну від нього, ще була гордість. І ось він тепер сам. А думок не було. Не було ідей, не було сюжетів, не було навіть бажання писати. Немов ті чоловічки забрали все, навіть останню банальність, залишили голову порожньою.
Навіть горілка із травою були безсилі. Перша не народжувала ідей, а лише головний біль і нудоту, а друга множила лінь, а в думках з’являлося все, окрім сюжетних ліній.
Він видалив електронну частину книги з літературних сайтів. Видаляв швидко, без жалю. Довго тримав палець над кнопкою delete, намагаючись змусити себе вилучити написане у власному комп’ютері, і не зміг. Це суперечило контракту, але він не зміг. Це було його чадо, його творіння, частка його самого. Знищити рукопис на власному комп’ютері було те саме, що відрізати собі частину тіла, бо той текст був його продовженням. І нехай написане було від імені дівчини, але почуття – це щось безстатеве.
На той момент він відчував саме так, і це народило ті тридцять тисяч слів. Чи було це цікаво
