серед ікон на рівні зі святими, сам блаженний ігумен Мельхиседек, Іван Гонта й Максим Залізняк у чернечому підряснику – у правиці Залізняк тримав свяченого ножа з написом «Ось вам», а лівою перебирав вервицю. Над його правим плечем було три рядки нотного напису пісні: «Ой, не буде ліпше, ой, не буде краще, як у нас на Україні».
Але Залізняк, як і ніж його, були тільки мальовані, він не міг зупинити драпіжників, які трощили ікони, хапали, били, ламали, перекидали все догори дном. Вони натрапили на книгозбірню, та оскільки цупкий папір не годився на самокрутки, то одривали від книг позолоту та срібні фібули, а решту кидали зо зла у вогонь під дзвіницю. Полетів туди фоліант у шкіряній палітурі «Маргарет святого Іоанна Златоустого з душеполєзни-ми поучальними словами», друкований в Острозі літа 1595-го, полетіла «Євангелія», друкована 1600 року, ось уже захеканий кацап’юга пер до кострища п’ятсотлітні хроніки Мотронинського монастиря…
І тут скам’яніла від жаху ігуменя Єпистимія, яка до цього смиренно спостерігала за всім, що коїться, необачно вихопилася йому навперейми, силкуючись відібрати манускрипти. Кацап’юга, щоб потертись об неї, впустив рукописання на землю, став борюкатися з матінкою і, регочучи, так себе розпалив, що повалив її на землю й шугнув лапищем під рясу.
Кривенька Онися кинулася боронити матінку Єпистимію, заходилася лупцювати паличкою ґвалтівника по товстому озаддю, приказуючи: «А на, а на!» – та це його лише підохочувало, кацап’юга ще більше звірів, плутаючись лапами в одіяннях ігумені, і його вже ніщо не могло зупинити.
Якийсь міцненький курдупель підбіг до Онисі, спершу ніби для того, щоб забрати у неї паличку однак ухопив її на оберемок і поніс у стайню.
– Рятуйте, сестроньки! – заверещала Онися, дриґаючи коротенькими ніжками, та кому було рятувати, як усі сестри вже розбіглися хто куди. Москалі доганяли їх наввипередки, адже черниць на всіх не вистачало, а чекати в черзі не було терпцю.
І тоді на них знову посунув зі своїми гострими, як сучки, кулаками Варфоломій.
– Стійте, нелюди, зупиніться! Прийде година, й звізда піде на звізду! А роги ламатимуть роги!
На нього зосліпу наскочили двоє червоних, які з налитими кров’ю очима металися в пошуках вільної жертви.
– Ти, дахлятіна, да сіх пор жівой?
Спересердя вони вхопили Варфоломія за руки, за ноги, жбурнули, наче пір’їну, під дзвіницю в зелений вогонь, що розгорявся з новою силою. Давні книги невідь-чому горіли зеленим полум’ям.
Варфоломій упав серед кострища, яке стрепенулося язиками вгору, пирхнуло в усі боки снопами іскор, та відразу ж і пригасло там, де опустився старець, – чи хламида пригасила вогонь, чи, може, з якого іншого дива. А довкола Варфоломія палало так, що близько і не підійдеш, пекло в лице, тому ті двоє, що вкинули його у вогонь, відбігли назад, стали й, одвісивши щелепи, дивилися, що буде далі. Біля них зібрався гурт невдах, які, доганяючи черниць, упіймали облизня, тож тепер мусили ждати.
– Ти
