чекало нове життя в новій Україні!
Той, хто обирав це щасливе життя, мусив явитися з повинною і здачею зброї впродовж тижня.
– Схаменіться! – нарешті не витримав Чорний Ворон. – Кого ви слухаєте?
Він схопився з лави, випростався на повен зріст, ледь не вдарившись тім’ям об дубову балку, і втупився в Деркача.
– Ти забув, що ти в Холодному Яру!
Деркач, ховаючи очі, мовчав.
– А ти й за брата забув? – Ворон перевів олов’яний погляд на Чучупаку.
– Мертвих не чіпаймо, – тихо мовив Семен.
– Он як. Тоді зоставайтесь здорові!
Він вийшов із землянки і вже поривався до свого Лебединського лісу, але ще хотів побачити, чим воно все скінчиться. Стояв біля чагарнику, теребив у руках нагайку, не знаходячи собі місця. Не помітив, коли до нього підійшов Панченко.
– Я знаю, що вони мені життя не дадуть, – сказав він. – Але за три роки лісових поневірянь я так вимучився, що згоден бодай три дні пожити по-людському, переночувати в теплій постелі, а тоді вмерти.
Ворон мовчки теребив нагайку.
– Пробач, – знову озвався Панченко. – Якщо ти колись захочеш мене убити, то я на тебе серця не матиму. Але дозволь з тобою попрощатися, бо чує моя душа, що більше ми не побачимося.
Ворон подивився в його провалені очі. Вони зустрілися поглядами – і враз обнялися. Міцно, по-чоловічому.
– Прощавай…
Сидячи на присторчі старезної липи, Чорний Ворон бачив усе як на долоні. Спершу дорогою з лісу вихопилися вершники, а вслід за ними посунули піші. Усіх було близько сотні. Лісовики сходили яром не з боку Мельників (соромно було гайдамакам заходити впокореними до «столиці» Холодного Яру), а ближче сюди до Головківки.
Вони брели вервечкою мовби наосліп, опустивши голови і не дивлячись один на одного. Спускалися схилом униз, униз, униз…
На майдані було поставлено стіл, накритий червоною скатеркою, на ньому – каламар, ручка, папери. Біля столу стримів червоний прапор із серпом та молотом, тут же переминалися з ноги на ногу Птіцин, начальник гарнізону Штеренберг, командир батальйону Третьої московської бригади Козлодоєв, місцеве начальство. Неподалік столу по обидва боки стояли порожні вози.
Майдан оточили червоноармійці.
Товклося тут чимало роззяв, дітвори, десь узявся юродивий Варфоломій, що жив у богадільні при Чигиринському Свято-Троїцькому монастирі, але завжди з’являвся там, де з якоїсь особливої оказії скупчувалося чимало люду. Худющий – сама шкіра та кості – Варфоломій улітку і взимку ходив у довгій чорній хламиді з накинутим на голову клобуком. Рідко хто бачив його лице, ніхто не знав його віку і вгадати не міг, бо навіть старі люди пам’ятали Варфоломія таким, як оце зараз, – безпритульним юродивим блукальцем, віщуном, що наперед угадував лихо. Через те селяни його побоювалися, бо казали,
