не обходило, крім цієї пісні, – співали козаки, співали старшини й отамани, до самозабуття віддаючись цій багатоголосій журбі. Вони навіть не помітили, як, зачувши ту пісню, змінився з лиця їхній «гість» – тієї хвилини він залишився сам із собою, але якось ураз принишк, наставив вуха, потім обхопив руками звислу на груди голову й заціпенів. Раптом чекіст дрібно затрясся, пересмикуючи плечима. Ворон спершу подумав, що він, виродок, сміється, та ні – Птіцин плакав. Звичайно, це були п’яні сльози, але він, не ховаючись, змахував їх, аж поки скінчилася пісня.
Коли запала тиша, Птіцин обізвався першим:
– Ету пєсню пєлі у нас дома, – сказав він, шморгаючи носом. – І так на душє чьо-то грустно стало. Е-е-х…
Воронові майнула збитошна думка, що зараз він схопиться на ноги й скаже: «Рєбята, я остаюсь с вамі! Навсєгда! Какая там в хрєна амністія, нє вєртє етім большевіцкім басням, ми с вамі будєм стаять да канца!»
Та це малювала пустотлива уява. А Птіцин сказав:
– Дєд мой, ну, которий по фаміліі Птах, часто пєл ету пєсню.
Він так усім забив баки тим дідом, що розм’яклий Семен Чучупака згадав і свого:
– А мій дід, чи то пак, прадід, як прийшов із царського війська, то теж любив увернути кацапське слівце. Оце, було, стане в сажу коло свиней і давай з ними по-московському цвенькати: «Чу-чу, пакосна!»
– Как-как? – перепитив Птіцин.
– Чу-чу! – повторив Чучупака. – Це ж так у нас до свиней погукують, коли вони шкоду роблять. То дід, чи то пак, прадід отак-о до них і звертався: «Чу-чу, пакосна!» Через те й на нього почали казати Чу-чу-пака. Відтоді ми всі Чучупаки.
– Любопитно, – сказав Птіцин. – Очєнь дажє любопитно. І что, только со свіньямі разгаварівал па-рускі?
– А з ким же іще? – здивувався Семен Чучупака. – У Мельниках більше ніхто й не вмів по-московському.
– І что, ані єво панімалі?
– Хто? – не зрозумів Семен.
– Свіньї.
– Як оце я тебе.
– Удівітєльно, – знизав худими плечима Птіцин.
Не чекаючи запросин, він уже сам перекинув до рота чарку, важко заковтнув, але не втримав – пійло вирвалося йому з горлянки. Птіцин пирхнув, затулив долонею рота, і між пальців йому потекла руда юшка.
Його взяли попід руки (він уже ледве пересував ногами), вивели надвір, а коли згодом знов допровадили в землянку, на Птіцина страшно було дивитися. Він був землисто-зелений.
Перш ніж покласти чекіста спати, Деркач посадив його за стіл, дав недогризок олівця і клапоть паперу. Птіцин, трохи подумавши, написав напрочуд твердою рукою:
«Совершенно секретно.
Начальнику гарнизона тов. Штеренбергу.
Ввиду исключительной важности и конфиденциальности переговоры продлены до завтрашнего дня. Прошу не волноваться.
– Ну, от і добре, – сказав Деркач. – Через годину записка буде у штабі. То, може, з цього приводу ще «вітки»?
Але
