громадянин, міг собі йти під три вітри.
Кожен… окрім отаманів. Птіцин пояснив, що вони, як чільні командири, мусять ще скласти звіти про діяльність своїх загонів.
– Я так і знав… – зречено мовив Панченко.
Його, Семена Чучупаку й Деркача того ж дня повезли під конвоєм аж до Кременчука. Більше про них не чули. Не судилося бідному Панченкові переночувати в теплій сухій постелі жодної ночі.
Птіцин на тому не вгамувався. Він учинив акцію, яка вразила Чорного Ворона дужче, ніж те, що відбулося на майдані.
Відразу після амнестування холодноярців червоні посунули до Мотриного монастиря – їхня лава тяглася лісовою дорогою від хутора Кресельці аж до плоскогір’я, на якому гніздилась обитель. У хвості ще не знали, де він, той монастир, а передні вже колошматили «осине кубло».
Щоправда, поперед них прибіг юродивий Варфоломій, загупав кулаками у браму, заволав так, що луна покотилась ярами:
– Ховайся хто може – люципер іде! На лобі звізда, на голові ріг – передушить усіх!
Заплутуючись у полах довгої хламиди, Варфоломій вибіг на середину монастирського подвір’я.
– Горе, горе вам, невісти Христові! Гаспиди йдуть рогаті – будуть вас ґвалтувати! Тікайте!
Одначе ніхто й не думав тікати. Черниці покладалися на молитву і Божу ласку. Вийшла зі своєї келії матінка Єпистимія, висока ставна ігуменя, сказала, що коли вже судилося комусь стати мучеником-страстотерпцем, то на те є воля Господня і треба прийняти це як благоденство.
– Атож, – підтакнула їй кривенька карличка Онися, яка повсякчас ходила хвостиком за ігуменею, мов ад’ютант. – Я їм як дам оцим бучком, то згадають вони Онисю не раз, – посварилася вона в повітря паличкою, на яку спиралась, кульгаючи.
– Маладєц, Аніся, – похвалила її ігуменя Єпистимія. – Ти каво уґодно паставіш на мєсто, нє так лі?
Матінка Єпистимія була родом із Томська, але й тут уже знали, що в черниці її занесло років із двадцять тому нещасливе кохання, а в Мотрин монастир їй склав протекцію, як вона сама любила казати, не черкаський єпископ Миколай, а сам Господь Бог. З гайдамаками Холодного Яру ігуменя мирилася тільки тому, що вони захищали обитель від войовничих приблуд, охочих до монастирських статків.
– Атож, – сказала Онися, – у мене палиця довга, а жарти короткі.
– Харошая ти дєвочка, ані такіх баятся, – усе ще грайливо намагалася говорити матінка Єпистимія, але Онися чула, що голос її тремтить.
Навіть Об’явлення Іоанна Богослова не малювало черницям того страхіття, яке вже було на порозі.
Спершу все подвір’я монастиря залила повінь смердючої солдатні з диким матюччям, реготом і ґелґотанням. Наказ вони мали один – зняти монастирські дзвони. Раз і назавжди знищити головну систему оповіщення гайдамацького краю, цієї проклятої Холодноярської «республіки», з якою довелося воювати довше і тяжче, ніж із поляками, німцями,
