до урвища.
Анна була вже аж унизу, і там, де вона була, до небезпечного, майже прямовисного схилу примикала загородка з ведмедем.
– Звіринець! – Бонна притисла руки до грудей.
– Зоопарк. Мире, там зоопарк! – закричала Маша, забувши про всі притаманні XIX століттю слова.
Забувши про те, що в XXI столітті в шафі круглої Вежі стоїть книга «Анна Ахматова. Вибране» – прямий доказ, що Анєчка Горенко аж ніяк не помре п'ятирічною, врятується, підросте й таки стане поетом!
Ріка з криком злетіла з гори.
Знизу ахнуло – відвідувачі звіринця припали до ґрат.
Ведмідь, величезний і бурий, встав, попрямував до дівчаток.
– О Боже. О Боже. О Боже! – несамовито закричав жіночий голос. – Зробіть же що-небудь! Хто-небудь…
Нагорі голос здавався глухим.
Анна, яка зверху здавалася зовсім крихітною (безнадійно-беззахисною), намагалася видертися назад.
Дарма! Якби по горі, подібній до стіни, можна було піднятися нагору, ведмідь давно б уже втік з вольєра.
Звір ішов до Анни.
Вона стала навколішки. Пальтечко задерлося. Маша побачила бурі панчохи на підв'язках, подумала неважливе: «Як їй не холодно?»
Їй не могло бути холодно. Їй було страшно!
– Зробіть… хто-небудь! Він же її!.. – не спинявся жіночий голос за ґратами.
Видершись на невеликий пагорбок, Анна втислася в земляну, вкриту намерзлою кригою стіну.
Ведмідь підскочив.
Анна заплющила очі.
– А-а-а, – пролунало.
Але звір раптом, ніби в роздумах, помотав головою. Постояв і пішов геть.
До маленької Ріки.
Тепер він ішов інакше – повільно, наче у його наближенні, у погляді спідлоба, у кожному косолапому кроці кожної з чотирьох його лап був якийсь церемоніальний і таємничий смисл.
Прилиплі до ґрат кавалери в картузах, котелках і формених шапках, дами в капелюшках і хустках заклякли, – незрозуміле, що стало невідворотним, промальовувалося в обрисах гори, в білосніжності снігу, що кришився з неба байдужою манкою, у протяжному крикливому карканні чорного ворона.
– Ні! Ні! Ні! – зім'яв тишу Машин страх.
Невідомий сміливець у штанах з лампасами видерся на ґрати.
Але його героїчний вчинок виявився запізнілим.
Хтось високий, у темному пальті вже зіскочив з гори, підхопив на руки дворічну Ріку.
– Забирайся! – безстрашно й грізно гримнув він на ведмедя.
Клишоногий заричав, вищирив жовту пащеку. Вдарив лапою.
Але Мир – це був саме він – вивернувся від удару так швидко, що Маша лише закліпала очима.
– Біжи до мене! – Мир крутнувся до Анни.
Та не змусила чекати на себе – вона мчала до рятівника. Той схопив її на ходу, рвонув до огорожі. Герой у штанах з лампасами, якому так і не довелося показати своє геройство, сидів на огорожі, – він і прийняв врятованих дівчаток Горенко.
Мир феєрично перемахнув через огорожу.
І
