обм'якла.
– Мире, – сказала вона, зачекавши. – Відпусти мене. Я не дивитимуся. Я зрозуміла: хтось потрапив під трамвай.
Катя стояла, склавши руки на грудях, і дивилася на сімейний портрет у чорній рамці.
Коли б тут була Даша (що встигла перегорнути не тільки «Таємниці Зодіаку», а й брошуру «Мова жестів»), вона б не стрималася зауважити, що складені Катині руки означають: Катя «закрита».
Коли б тут була Маша, вона б не стрималася додати: хоч би як були розміщені руки, Катя «закрита» завжди.
Але ані Маші, ані Даші тут не було, й пихато-прохолодний голос присутньої вимовив:
– Авжеж, не чекала я на тебе. Нещодавно подумала, а чи прийде вона до мене на похорон? І вирішила: чого їй ходити, коли вона і за життя… Скільки ми не бачилися?
– Двадцять років, – сказала Дображанська. – А з тіткою Чарною – шістнадцять.
– Ніколи тобі не пробачу, як ти з тіткою Чарночкою повелася, – похмуро запевнила її друга тітка. – Це після того, як вона тебе виростила!
Тітка Чарночка й присутня тут тітка Тата були сестрами Катиної матері.
У тринадцять, втративши обох батьків, Катя опинилася під опікою згаданої Чарни, і досить було згадати це, як перед очима в неї з'являлася тарілка з цвітною капустою, яку тітка змушувала їсти й яку вона, Катя, хоч як намагалася, з'їсти не могла – організм уперто випльовував шматки капусти назад.
Тортури цвітною капустою тривали три роки – у шістнадцять Катерина втекла…
– …а ти її з дому вижила. На вулицю вигнала.
– З мого дому, – сказала Дображанська, не відводячи погляду від чоловіка й жінки, заведених у траурну рамку. – І не на вулицю. Вона повернулася до себе.
– Казала Чарночці, – пробурчала Тата, – якби ти Катину квартиру приватизувала…
Катя обернулася.
Подивилася на тітку – шістдесятирічну, худорляву, з довгою зморшкуватою шиєю, прикрашеною ниткою зеленого пластмасового намиста.
Подивилася без роздратування, з відстороненою цікавістю – Катя пам'ятала це намисто з тринадцяти років. А обличчя тітки забула – довге, з великим носом і невеликими, розумними, глибоко посадженими очима.
«Цікаво, – подумала Катя, – в молодості вона була вродливою?»
– Я не з тих, кого можна викинути під паркан, – сухо пояснила племінниця. – Це була квартира батьків. А тітка Чарночка – дурна. Ким треба було бути, щоб переїхати й удати, що так і було. Вона що, справді, думала, що я їй подарую?
– Могла б собі й іншу купити, – відбила тітка. – Ти ж тепер багатійка.
– Багатійка. – Катя підійшла до столу, вкритого запорошеною оксамитовою скатертиною, торкнулася її рукою – вона пам'ятала цю скатертину. А тітку наче вперше бачила. – А тоді була сиротою. Але дурною я не була вже тоді.
– Вона тебе виховала!
– Вона мені всі нерви вимотала, – скривилася Дображанська. – Дістала
