пройнялась якимсь незрозуміло трепетним почуттям до нього.
Вимовивши ці слова, князь глянув на принцесу. Іскорки від полум’я відображалися в її бездонних очах, наче в дзеркалі. Яка ж вона прекрасна!.. Як хотілося б зараз притулити її до серця і не відпускати вже ніколи… Щоб одне дихання на двох…
Перед нею відкрилась істина. А хіба це не те, чого вона, власне, хотіла в житті? Інґіґерд і Ярослав дивились у вічі, вперше з часу знайомства розуміючи одне одного до кінця. Тих кількох важливих слів виявилося достатньо, щоб, нарешті, дівчина зрозуміла, що насправді саме ця людина повинна бути найважливішою в її майбутньому.
Коли поверталися назад до Сигтуни, здалеку було видно велике місто, у центрі якого знаходився велетенський замок. Аж тепер Ярослав побачив усю його красу. Їхав і здалеку любувався ним… Вибудуваний зі світлого каменю, довжелезний і високий, він з боків був обрамлений двома круглими вежами, що вінчалися вгорі блискучими куполами. В стінах зяяло безліч чорних бійниць. Замок налічував чотири поверхи з високими красивими вікнами і просторими терасами. Підвищення, на якому він стояв, з усіх сторін омивала вода. До нього можна було добратися лише по підйомному мосту.
Закінчувався спекотий літній день… Наступав вечір, але надворі було світло майже так, як удень. Гамірне життя повільно затихало… Вони їхали безлюдними вулицями, тільки де-не-де зустрічалися перехожі та їхала сторожа. Навіть птахи поступово замовкали, шукаючи затишного місця.
Прибувши додому і наслухавшись веселих розмов і жартів у трапезній, де Улоф Шетконунг і Ярослав запекло грали у шахи, Інґіґерд непомітно вислизнула звідти і побігла у свою простору високу кімнату, що вабила великими вікнами і красивими стінами, оббитими шовковою тканиною. Як тільки Улоф переніс столицю з Упсали в Сигтуну і вони перебрались до нового замку, її мати, Естрід Ободритська замовила у майстра шахи – дивовижні, красиво вирізьблені дерев’яні фігурки, з-поміж яких особливо вирізнялися дві – короля і королеви. Вони були чудово розмальовані, і їхні голови прикрашали золоті корони. Кожного разу, коли у трапезній чи в залі збиралась велика кількість людей, королева плескала в долоні, наказуючи принести шахи – і тут починалося дійство. Взагалі, Естрід любила розкіш і облаштовувала навколо себе все так, щоб будь-хто, потрапляючи сюди, розумів, що це багата країна, і вона в ній головна персона. Але якою б вражаючою не здавалася зараз гра на дошці, поділеній на білі і чорні квадрати, Інґіґерд не могла всидіти на місці.
Дівчина сказала своїй сестричці Астрід, що йде спати, а опинившись посеред кімнати наодинці, прикипіла очима до дзеркала. О, світ здавався їй значно цікавішим по той бік скла. Там стояла красива білява дівчина з блакитними очима і дивилася на неї… Там було інше життя і, можливо, краще. Тепер виглядало, що білявка сама себе не розуміла.
Повільно підійшла ближче… Придивлялася в напівтемряві до синіх очей. Примружилась. Усміхнулася… Рожеві уста відкрили білі зубки. Ямочки на обох щоках прикували до себе погляд.
– Хм,
