href="#n_10" type="note">[10], – співається в пісні. Так, вийти й полетіти. Наскільки мені це дано.
Він іще не знає, що моя відповідь на його запрошення – «так». Чому ж я хочу ризикувати? Тому що в цю мить я напідпитку і втомлена своїми одноманітними днями.
Та ця втома мине. І потім я захочу повернутися до Сарагоси, міста, що обрала собі для життя. На мене чекає навчання, відкритий конкурс на заміщення посади. На мене чекає майбутній чоловік, якого маю собі знайти, що не буде важко.
На мене чекає розмірене життя, з дітьми й онуками, з розпланованим сімейним бюджетом та щорічними святами. Я не знаю його побоювань, але знаю свої. Мені не потрібні нові страхи – досить тих, що вже є.
Я не змогла б – ніколи – закохатися в такого, як він. Я знаю його занадто добре, ми прожили поруч багато часу, я знаю про його слабкості й тривоги. Я не зможу обожнювати його, як інші люди.
Я знаю, що кохання й загати – однакові: якщо хоч якусь шпарину залишиш, струмінчик води неодмінно проникне, невдовзі він розірве стіни – і настане мить, коли ніхто не зможе стримати силу потоку.
Якщо стіни руйнуються, кохання оволодіває всім; і вже байдуже, що там є можливим чи неможливим, байдуже, чи можемо утримати кохану людину біля себе, а чи ні – кохати означає втратити контроль над собою.
Ні, я не можу залишити хоч якусь шпарину. Хоч би й найменшу.
– Хвилиночку!
Раптом він перестав співати. Швидкі кроки залунали по вологій бруківці.
– Ходімо, – сказав він, узявши мене за руку.
– Зачекайте! – гукав якийсь чоловік. – Мені треба поговорити з вами!
Але він лише наддав ходу.
– Це не до нас, – сказав він. – Ходім до готелю.
Та ні, це стосувалося саме нас: бо на тій вулиці не було більш нікого. Серце мені закалатало, й хміль тут же вивітрився. Я пригадала, що Більбао розташоване в Країні басків і напади терористів відбувалися часто. Кроки лунали все ближче.
– Ходімо, – сказав він, іще наддаючи ходу.
Та було вже запізно. Фігура мокрого з ніг до голови чоловіка просто влізла поміж нас.
– Зупиніться, будь ласка! – сказав чоловік. – Богом благаю.
Я була перелякана й роззиралася, куди б його тікати, шукаючи очима поліцейську машину, що могла б якимось чудом з’явитися. Несамохіть я схопила мого друга за руку, – але він відвів мої долоні.
– Будь ласка! – сказав чоловік. – Я дізнався, що ви в місті. Мені потрібна ваша допомога. Йдеться про мого сина!
Чоловік заплакав і вклякнув на тротуарі.
– Будь ласка! – благав він. – Будь ласка!
Мій друг глибоко зітхнув, схилив голову й заплющив очі. Якусь мить він мовчав, і єдине, що ми могли чути, був шум дощу впереміш зі схлипуваннями чоловіка, що стояв на колінах на хіднику.
– Йди до готелю, Пілар, – сказав нарешті мій друг. – І лягай спати. Я не повернуся раніше світанку.
Понеділок, 6 грудня 1993 року
Скільки ж
