вгамувати її плач, та не можемо заглушити її голос.
Ця дитина, якою ми колись були, нікуди не зникає. Благословенні малюки, бо їхнє є Царство Небесне.
Якщо ми не народимося знову, якщо знов не будемо дивитись на життя з невинністю та захопленням, притаманними дитинству, тоді більше немає сенсу жити.
Є багато способів учинити самогубство. Ті, хто пробують убити тіло, чинять переступ Божого закону. Ті, хто пробують убити душу, теж чинять переступ Божого закону, хоча їхній злочин не такий очевидний людям.
Дослухаймося до того, що нам каже дитинча, сховане всередині нашої істоти. Не встидаймося його. Не дозвольмо, щоб воно відчувало страх через те, що самотнє й майже ніколи не почуте.
Даймо йому трохи потримати повіддя нашого існування. Це дитя знає, що кожен день не схожий на інший.
Зробімо так, щоб воно знов почулося любленим. Потішмо його, хоч задля цього ми мали би діяти незвично для себе, хоч би це й здавалося дурістю в очах інших.
Не слід забувати, що мудрість людська – чисте божевілля в очах Господа. Якщо ми почуємо дитя, що носимо в нашій душі, нам знову засяють очі. Якщо ми не втратимо сув’язі з цим дитям, то не втратимо сув’язі з життям.
Кольори довкола мене почали яскравішати; я відчула, що розмовляю голосніше.
Із десяток людей пішли гуртом після лекції на вечерю. Усі балакали одночасно, а я усміхалася, бо це був зовсім інакший вечір. Перший вечір за багато років, який я не розпланувала наперед.
Яке щастя!
Коли я вирішила поїхати до Мадрида, то свої почуття й дії тримала під контролем. І раптом усе змінилося. Ось я тут – у місті, де не була ніколи, хоча воно менш ніж за три години їзди від мого рідного містечка. Сидячи за тим столом, я заледве одну людину знала, а всі говорили зі мною так, ніби ми вже давно знайомі. Я дивувалася сама собі, бо була здатна розмовляти, пити й тішитися, як і вони.
Я була там, тому що – раптово – життя віддало мене в руки Життю. Не відчувала провини, страху чи сорому. Що довше я перебувала поряд із ним – і чула, як він говорить, – то виразніше переконувалася, що він має рацію: є миті, коли просто необхідно ризикувати, робити божевільні кроки.
«Я цілі дні просиджую за тими книжками й зошитами, роблячи надлюдське зусилля, щоб купити собі власне ж рабство, – думала тоді. – Нащо мені та посада? Що вона мені додасть як людині чи як жінці?»
Нічогісінько. Я народилася не для того, щоб решту життя провести за столом, допомагаючи суддям вести свої процеси.
«Мені не слід так думати про своє життя. Я маю повернутися до нього вже цього тижня».
Це, мабуть, вино подіяло. Хай там як, а хто не працює, той не їсть.
«Це якийсь сон. Він зараз скінчиться».
Та скільки я можу дозволити тривати цьому сну? Я вперше подумала, що могла б найближчими днями поїхати з ним у гори. Врешті-решт, розпочинався святковий тиждень.
– А ти хто йому? – запитала
