все вирішив. Отже, так і буде. Ось побачите.
1994
Прихід «червоного директора»
Будинок по вул. Леніна, № 16, Димер, 24 червня 1994 року
Ольга Матвіївна – сусідка з другого поверху, з квартири, розташованої просто над помешканням Шизодіда, стверджувала, що його звати Якимом Харитоновичем, хоча решта мешканців точно пам’ятали, що все навпаки – він саме Харитон Якимович. Окрім того, всі без винятку сходилися на його клінічному діагнозі: шизофренія. Щоправда, існував ще якийсь додаток до цього діагнозу: чи то «млява» шизофренія, чи «параноїдальна» – і про цей довісочок можна було сперечатися… Та оскільки «шизофренія» жодному сумніву не підлягала, місцеві бешкетники-хлоп’ята дали йому саме таке прізвисько – «Шизонутий дід», яке з часом утрусилося до більш простого та зрозумілого – «Шизодід».
Усе інше видавалося спірним. Насамперед, його прізвище дуже нагадувало якогось відомого на весь колишній Радянський Союз циркача[35] – от тільки якого?.. Димер – селище невеличке, власного цирку там не було, а той «цирк», який показували по телевізору, називався Верховною (з)Радою України, і головним «циркачом» там виступав Іван Степанич[36] з його коротенькими, але соковитими висловлюваннями, які вмить увічнювалися в народі, наприклад: «Депутат Заєць, не стрибайте по залу – ви не в лісі». Або: «От нащо пхати те, що не лізе? Припиніть цей цирк».
І справді – цирк! З такою Верховною (з)Радою іншого й не треба. Погано одне: справжнє прізвище Шизодіда ніхто пригадати не міг…
Далі, кардинально розходилися думки щодо того, звідки його привезли в Димер. Що привезли й заселили з міліцією – це точно, а от відкіля?.. Більшість сусідів сходилася на тому, що з Києва. Меншість наполягала, що там мерзенного, запливлого жиром дідуганчика, який дивився на довколишній світ крізь вузенькі шпаринки між опухлими повіками, всього лише намагалися вилікувати від шизофренії. Хоча й безуспішно.
Насамкінець ніхто не знав точно, на який строк Шизодід оселився в Димері по вулиці Леніна. У цьому питанні громадська думка переполовинилася доволі акуратно: половина мешканців будинку стверджувала, що він тут назавжди, друга половина – що забереться зовсім невдовзі, буквально ось-ось!.. Точніше як міліція його заселила в порожню «однушку» в розпал «перебудови», так і виселить. Намагалися отримати роз’яснення у дільничного інспектора, але той тільки глузував:
– Заходь до мене – поговоримо! Чекаю із задоволенням.
Але хто ж при здоровому розумі сам, добровільно сунеться до міліції «на дружню бесіду»?! Оскільки охочих так і не знайшлося – питання поступово, само собою втратило гостроту.
Відтоді Шизодід жив собі самітником там, де його оселили. Друзів чи просто знайомих серед димерців він так і не завів з двох причин: по-перше, хто ж ризикне товаришувати з мерзенним стариганом, у якого з головою явно негаразд?.. по-друге, які б пертурбації з владою не відбувалися, а за цим дідуганчиком невпинно стежила міліція в особі дільничного інспектора.
Та
Прізвище Харитона Якимовича (Бугрим), мабуть, асоціювалося з уродженою харків’янкою Іриною Бугримовою (1910–2001) – радянською дресирувальницею левів, першою в СРСР жінкою-дресирувальницею.
