Гатя тільки в сорок третьому році народилася, то як же вона могла про це розповісти?!
– Отакої! Ось бачиш, до чого я вже старий, – зітхнув Давлетов.
– То розповісте про того Аліка Вайнштейна? – м’яко нагадав Спартак.
– Навіщо це тобі? Як нас на війну призивали – це ж тобі не Гоголь!..
– А чом ви вирішили, що мене виключно містика цікавить?..
– А що ж тоді?
– Ну-у-у… Ось я від маминої подруги – від тітки Тосі – чув, нібито ви на Кубі служили. Це так?
– Так. Але ж я не тільки на Кубі служив.
– А де ще?
– Наприклад, в Лівії. Або в Китаї. У мене нагороди навіть звідти є.
– То розкажіть про ці країни! – посміхнувся Спартак.
– Навіщо?! Це тим паче не Гоголь.
– Едуарде Рустамовичу, ну будь ласка!..
– Гаразд, умовив.
Давлетов вдарився у спогади. Розповідав не дуже вправно, іноді збивався з думки – отож молодому чоловікові час від часу доводилося виправляти старого вояка, повертаючи до основної теми. Зате всі недоліки розповіді компенсувалися демонстрацією в’єтнамської Медалі Дружби та Медалі «Китайсько-Радянська дружба» – адже такі нагороди мав далеко не кожен ветеран радянських Збройних сил.
– Подумати тільки, колись ми отак з китайцями дружили! – мовив Спартак замислено, розглядаючи з усіх боків другу нагороду.
– Авжеж. Доки товариш Сталін був живий, ми китайцям допомагали збройні сили розвивати, – підтвердив Едуард Рустамович.
– І ви також?..
– І я також. Тому й медальку маю від них. А ще тоді пісню співали… Як там вона звучала? Здається, отак: «Сталин и Мао в бой нас ведут». А може, й ні… Можливо, я таки наплутав? Здається, все ж по-іншому: «Русский с китайцем – братья навек!»
– Овва! Нічого собі «брати»… після конфлікту на Даманському острові.
– Я тоді у В’єтнамі був, – знизав плечима Давлетов.
– А на Кубі?..
– А на Кубі я якусь заразу підчепив, тому мене звідти евакуювали достроково. Втім, тітка Тоня про це більше знає, бо я довго непритомним поліном у госпіталі лежав, тоді як вона…
– Тітка Тоня про свою роботу нічого не розповідає. Принаймні мені так точно, – зітхнув Спартак.
– А тобі так про все й розкажи! Письменник ти… любительський!..
Таким чином, про неприємний нюанс щодо числа «666» та висловлювання американського президента Рейгана про «імперію зла» обидва нібито забули. Лише в останній день перебування в Миргороді, пакуючи речі у велику клейончасту сумку, молодий чоловік раптом продемонстрував Едуарду Рустамовичу п’ять грубих зошитів, розпухлих від додаткових вклейок, і мовив з неприхованою гордістю:
– А знаєте, Едуарде Рустамовичу, свій роман я таки дописав!
– Оту свою чортівню?.. – про всяк випадок уточнив Давлетов.
– Так, «Лейтенанта диявола».
