рівні, не в його царині. Результат – це справді не лише наша з тобою справа, що її належить таїти, і не тільки мука, страх, біль, турбота – твій лист різко злякав мій відносний спокій, який ішов від нашого спілкування і тепер, напевно, знову потрапить у Меранський вихор, хоча на шляху повернення до Меранських умов існують потужні перешкоди, – а відкрита, ясна в своїй відкритості справа трьох, навіть якщо ти ще деякий час мовчатимеш. Я теж дуже проти обмірковування можливостей, проти, бо ж у мене є ти, коли б я був один, ніщо не стримало б мене від обдумування… вже в цьому робиш себе ареною прийдешніх битв, і як же тоді розрита земля витримає будинок майбутнього?
Я тепер зовсім нічого не розумію, третій день сиджу в бюро і ще жодного рядка не написав, можливо, тепер вийде. До речі, поки я писав цей лист, сюди заходив Макс, він, зрозуміло, мовчатиме; для всіх, крім сестри, батьків, дівчини і нього, я приїхав через Лінц.
Ф.
Можна послати тобі гроші? Наприклад, через Лорена, я скажу йому, що ти в Відні позичила мені гроші, і він вишле їх тобі разом з твоїм редакційним гонораром?
Я трохи переляканий і через те, що ти повідомляєш через страх писати.
Будь-яка писанина, як на мене, хунта клаків не варта, та вона така і є. Найкраще було б поїхати до Відня і забрати тебе з собою; можливо, я так і зроблю, хоча ти цього не хочеш. Справді, є лише дві можливості, одна краща за іншу, – або ти приїдеш до Праги, або в Лібешіце. З давньою, типово єврейською підозрілістю я вчора підкрався до Й., зловив його перед самим від’їздом в Лібешіце, у нього був твій лист до Сташі. Чудова людина, весела, відкрита, розумна, бере тебе під руку і відразу засипає як горохом у бочку, готовий до всього, розуміє все і навіть більше. Він із дружиною мав намір поїхати під Брюнн до Флоріана, а звідти – до тебе до Відня. Нині в другій половині дня він повертається до Праги, привезе відповідь од Сташі, я зустрінуся з ним о 3-й, потім телеграфую тобі. Даруй балакучість цих одинадцяти листів, відкинь їх у бік, прийшов час реальності, вона більша й краща. Остерігатися зараз, по-моєму, потрібно тільки одного – твого кохання до чоловіка. Що ж до нового завдання, про яке ти пишеш, то воно, звичайно, важке, але не варто недооцінювати сили, які надає мені твоя близькість. Я, щоправда, поки не сплю, але тримаюся куди спокійніше, ніж думав учора, через два твої листи (випадково свідком того опинився Макс, що було не цілком добре, адже це як-не-як суто моя справа, ах, ось уже і починаються ревнощі неревнивих, бідна Мілено). Твоя сьогоднішня телеграма теж трохи заспокоює. Тривога про твого чоловіка зараз, принаймні зараз, не дуже велика, цілком терпима. Він узяв на себе неймовірно важке завдання і, по суті справи, почасти, а можливо, і цілком із честю його виконав; нести його далі він, по-моєму, не годен, і не тому, що у нього не вистачить на це сил (що таке мої сили порівняно з його?), а тому, що він надто пригнічений тим, що сталося досі, надто пригнічений, позбавлений зосередженості, необхідної для цього. Можливо, поруч з іншим йому все ж буде легше. Чому мені не написати йому?
