style="font-size:15px;"> Так що день був для мене надто бурхливим, і я не міг заснути, ще й з Марієнбада через дядька-іспанця приїхала моя сестра з чоловіком і дитиною, і прекрасна квартира вже не порожнювала. Але бачите, як добре до мене ставляться (я кажу це тільки так, наводжу це тобі, щоб їх винагородити за їхню чуйність), вони залишали мені спальню, вийняли одне ліжко, розійшлися по інших неприбраних кімнатах, залишали мені лазничку, милися на кухні і так далі. Так, зі мною все гаразд.
Твій
Якось я не згоден з листом, це лише залишки найрізкішої таємної розмови
на лівих берегах другої сторінки листа (напис «тупість до»): Я дуже за те, щоб підтримати план з Чикаґо[61], за умови, що будуть потрібні і побігачі, які не вміють бігати.
Ти пишеш: «Ano máš pravdu, mám ho ráda. Ale F., i tebe mám ráda»[62]. Я читаю цю фразу дуже уважно, слово за словом, особливо на «і» затримуюся, все правильно, ти не була б Міленою, якби було неправильно (а чим був би я, якби не було тебе?), – і краще навіть, що ти пишеш це у Відні, ніж якби ти сказала це в Празі, я все прекрасно розумію, навіть, може бути, краще за тебе; а проте через якусь слабкість я не можу впоратися з цією фразою, читання затягується до нескінченності, і врешті-решт я ще раз переписав її, щоб ти теж її побачила і ми читали її разом, скроня до скроні. (Твоє волосся біля моєї скроні.)
Це було написано до того, як прийшли два твоїх листи олівцем. Невже ти думаєш, що я не знав, що вони прийдуть? Але я це знав тільки в глибині, а там людина не живе постійно, вона, на жаль, воліє жити в найжалюгіднішому образі на землі. Не знаю, чому ти весь час боїшся, що я зроблю щось із власного почину. Хіба я не досить ясно про це написав? А телеграму пані Колер я послав тільки тому, що цілих три дні – і жахливих дні – не мав від тебе жодних звісток, ані навіть телеграм, і мало не подумав, що ти захворіла.
Вчора був у свого лікаря, він з’ясував, що мій стан майже такий самий, як і до Мерана, три місяці пройшли для легень майже безрезультатно, в лівій легені хвороба сидить так само здоровенька, як і раніше. Він вважає подібний успіх зовсім невтішним, я – цілком стерпним: адже який би вигляд я мав, якби той самий час перебув у Празі? Він вважає також, що я анітрохи не набрав ваги, але, за моїми розрахунками, все-таки кілограми на три погладшав. Восени він хоче спробувати впорскування, але я не думаю, що це стерплю.
Коли я порівнюю ці результати з тим, як ти завзято гайнуєш своє здоров’я (з найнагальнішої потреби, зрозуміло; я вважаю, тут мені і докинути нічого), мені здається іноді, що ми, замість жити разом, просто тихо мирно вляжемся разом, щоб померти. Але що б не трапилось – однаково буду поруч із тобою.
Між іншим, усупереч лікарю, я знаю, що, щоб сяк-так одужати, мені потрібен тільки спокій, причому абсолютно особливий спокій або, якщо поглянути інакше, особлива відміна занепокоєння.
Те, що ти пишеш про лист Сташі, мене вельми тішить, але це і було само по собі зрозуміло.
Чоловік Міллни, Ернст Поллак, незадоволений своєю роботою у банку, носився з ідеєю виїхати до Чикаґо.
«Так, правда твоя, я його кохаю. Але Ф., і тебе я теж кохаю» (
