хто знає тебе. На щастя, там нікого не було, і я міг відразу піти. Таких би неділь менше, Мілено!
Ф.
Яка ти втомлена в суботньому листі! Багато чого я міг би сказати на цей лист, але втомленій нічого сьогодні не говоритиму, я і сам втомився – мабуть, уперше після повернення з Відня, – геть не виспався, голова тріщить. Нічого тобі не скажу, просто посаджу тебе у фотель (ти кажеш, що була до мене не досить добра, але хіба це не вища доброта, і любов, і честь – дозволити мені сісти там у тебе і самій сісти навпроти і бути зі мною), – отже, я посадив тебе у фотель – і гублюся, і не знаю, як висловити словами, очима, руками, бідолашним серцем це щастя – щастя від того, що ти зі мною, що ти все-таки і моя теж. І адже люблю я при цьому зовсім не тебе, а щось більше – моє дароване тобою буття.
Про Л. сьогодні нічого не розповідатиму і про дівчину теж, усе це сяк-так ітиме своїм шляхом; і як це далеко.
Ф.
Усе, що ти говориш про «Бідного Шпільманна», абсолютно правильно. Якщо я сказав, що для мене він нічого не важить, то просто з обережності, бо ж не знав, як ти з ним упораєшся, а ще тому, що соромлюся цього оповідання, ніби сам його написав; воно справді починається фальшиво і вирізняється силою-силенною похибок, сміховинних дрібниць, дилетантизмом, смертельною манірністю (надто це помітно, коли читаєш уголос, я міг би показати тобі такі місця); і особливо сама манера музичного виконання – винахід воістину жалюгідний і смішний, тільки на те і годиться, щоб спонукати дівчину жбурляти у слід цього оповідання все, що у неї є, в найбільшому гніві, який з нею розділить увесь світ, і перш за все я, доки оповідання, що не заслуговує нічого кращого, не загине у власних уламках. Справді, для розповіді немає долі кращої, як зникнути, і таким ось чином. Оповідач, цей кумедний психолог, цілком з цим погодиться, адже він, ймовірно, і є той самий «бідний шпільман», який виконує – вкрай немузикально виконує – цю історію, надто щедро винагороджений сльозами з твоїх очей.
Ось дві твої телеграми; я розумію, що поки були листи від Ярміли, ти не просила про пошту від Крамера[58], все гаразд, тобі в першу чергу не треба боятися, що я зроблю щось сам, без твоєї на те згоди. А головне, після майже безсонної ночі я нарешті сиджу над цим листом, який здається мені нескінченно важливим. Усі листи, які я написав тобі з Праги, взагалі б писати не варто, тим більше останні, одне тільки це має право існувати; або, загалом, нехай вони теж будуть, чи не все одно, але цей лист має бути геть нагорі. На жаль, я не зумію сказати і найменшу частку того, що говорив тобі вчора ввечері або розповідав сьогодні вночі або вранці. Так чи інакше головне: що б не говорили про тебе інші в широкому колі навколо тебе чи через піднесену розважливість, чи через тваринну (але тварини інакші) тупість, чи через диявольську доброту, чи через людиновбивчу любов, – я, я, Мілено, абсолютно точно знаю, що, хоч як ти вчинила, це буде правильно, – чи залишишся
Крамер – псевдонім, яким користувався Кафка у листах до Мілени у листах «до запитання».
