хоч одна істина зобов’язана йому своїм існуванням, то він має незаперечне право на людську повагу. У цьому сенсі він буде визнаний більш пізньою епохою, і ніякі комісії й уряди всього світу не в змозі відібрати у нього його заслугу».
Але академії і вчені спільноти не беруть участі в дискусії, вони вирішують. Щойно вони винесли рішення, їм навіть приємно з пихою ігнорувати будь-які заперечення. Але в цьому особливому випадку Академії доводиться пережити щось неприємне й несподіване – з її власних рядів виступає обвинувач, член комісії, і не з останніх, а саме знаменитий ботанік Жуссьє. Згідно з указом короля він був присутній на дослідах, поставився до них з більшою сумлінністю і меншою упередженістю, ніж більшість інших, і тому під час остаточного вирішення питання відмовився дати свій підпис під великою хартією опали. Від гострого погляду ботаніка, який звик із побожним терпінням спостерігати дрібні й непомітні ниточки й сліди насіння, не зник з поля зору слабкий пункт розслідування, а саме та обставина, що комісія боролася з вітряними млинами теорії і тому била повз ціль, замість того, щоб, виходячи з безперечної наявності результатів месмерівського лікування, дошукуватися можливих його причин. Не цікавлячись фантасмагоріями Месмера, його магнетизованими деревами, дзеркалами, водою і тваринами, Жуссьє просто встановлює той новий, істотний і вражаючий факт, що під час використання цього нового методу на хворого діє якась сила. І хоча він настільки ж мало, як й інші, здатний встановити сприйняття цього флюїду, доступність його для споглядання, він логічно правильно допускає можливість такого агента, «який може переноситися від однієї людини до іншої і часто робить із цієї останньої видимий вплив». Якого походження цей флюїд – психічного, магнетичного чи електричного, про це чесний емпірик не наважується допитуватися самостійно. Можливо, за його словами, що це сама життєва сила, «force vitale», але у всякому разі якась сила тут є, безсумнівно, і обов’язком неупереджених учених було дослідити цю силу і її дію, а не заперечувати упереджено вперше виявлений феномен за допомогою таких розпливчастих і невизначених понять, як уява. Таке несподіване заступництво з боку цілком неупередженого вченого означає для Месмера величезну моральну підтримку. Тепер він сам переходить у наступ і звертається до парламенту зі скаргою, вказуючи, що комісія при ознайомленні із справою звернулася тільки до Делона, замість того, щоб опитати його, справжнього винахідника методу, і вимагає нового, неупередженого обстеження. Але Академія задоволена тим, що позбулася неприємного казусу, тому не відповідає жодним словом. З тієї миті, як вона здала в друк свій вирок, вона вважає безповоротно ліквідованим поштовх, який дав науці Месмер.
Але в цій справі Паризькій Академії з самого початку якось не щастить. Бо саме в той момент, коли вона викинула небажаний і невизнаний факт навіювання за двері медицини, він повертається назад дверима психології. Саме 1784 рік, у якому, як вважає Академія,
