там із заплющеними повіками по карколомних схилах, карнизах та гребенях і потім знову повертається до свого ліжка, не зберігаючи в пам’яті ні найменшого уявлення і спогадів про свою подорож у несвідоме. Перед цим очевидним феноменом усі ставали в глухий кут до Пюісегюра. Душевнохворими не можна було назвати таких людей, бо в активному стані вони гарно й сумлінно роблять свою справу. Дивитися на них як на нормальних теж не можна було, адже поведінка їхня в сомнамбулічному сні суперечила всім визнаним законам природного розпорядку; бо коли така людина, закривши очі, крокує в темряві і все-таки, при абсолютно прикритих віями зіницях, не дивлячись уперед, зауважує найменші нерівності, коли вона з сомнамбулічною упевненістю підіймається крутими сходами, які вона ніколи не подолала б в активному стані, хто ж веде її, не даючи упасти? Хто її підтримує, хто проливає світло на її розум? Якого походження внутрішній зір під зімкнутими віями, яке інше неприродне почуття, яке внутрішнє відчуття, який інший зір веде цього сновиду наяву або уві сні, як окриленого янгола, через усі перешкоди?
Так невпинно з часів давнини запитували себе знову й знову вчені; тисячу, дві тисячі років стояв допитливий розум людини перед однією з тих життєвих загадок, якими природа час від часу порушує правильний розпорядок речей, ніби бажаючи за допомогою такого незбагненного відхилення від своїх зазвичай твердих законів закликати людство до благоговіння перед ірраціональним.
І ось раптом дуже недоречно й небажано один з учнів цього диявольського Месмера, і навіть не лікар, а простий магнетизер-любитель встановлює за допомогою неспростовних дослідів, що ці явища сутінкового стану не поодинокий промах у творчому плані природи, не випадковий відступ у ряді нормальних людських типів, типу дитини з телячою головою чи сіамських близнюків, але органічне групове явище і – що ще важливіше й неприємніше! – що такий сомнамбулічний стан розчинення волі й несвідомої поведінки можна викликати штучно майже у всіх людей в магнетичному (ми говоримо: гіпнотичному) сні. Граф Пюісегюр, знатна, багата й по моді досить філантропічно налаштована людина, уже давно й з усією пристрастю перейшов на бік Месмера. Із дилетантської гуманності й завдяки філософській зацікавленості він безоплатно практикує у своєму маєтку в Бюзансе магнетичне лікування за вказівкою свого патрона. Його хворі зовсім не істеричні маркізи й аристократи-занепадники, а кавалерійські солдати, селянські хлопці, грубий, здоровий, не неврастенічний (і тому подвійно важливий) матеріал для дослідів. Якось знову до нього звертається ціла група тих, хто шукає допомоги, і граф-філантроп, вірний вказівкам Месмера, намагається викликати у своїх хворих по можливості бурхливі кризи. Але раптом він дивується, більше того лякається. Молодий пастух на ім’я Віктор, замість того щоб відповісти на магнетичні паси очікуваними від нього посмикуваннями, конвульсіями й судомами, просто проявляє втому й мирно засинає від погладжувань
